Поїздом на Ню Делі
прямує бліда европейка
хвора на запалення легенів.
І трясеться вузькоколійкою
на важезних чавунних лапах
із іржавою родимкою на щоці
паровіз вже від віку слабий.
І стрілки застигли на дзиґарях,
холоне на столичку кава,
а у грудях смолистий застиг жах,
мов в п'яті скалка застряла.
І кипить вже у склянці жовтуватий веном,
накриває його густа пара.
І ти йдеш, мов до Гангу, в полуденний сон,
під матрац твій змія сховалась.
2. ЕПОХА “ДОІСТОРІЯ”
“Підведіть руку той, хто бачив її!”
Промовив вождь до громади.
І піднесла ручку одна дівчинка,
ще зовсім юна і чиста
із розбитим правим коліном
/то вона збирала яблука позавчора перед вечором,
і кожен-то знає, який оманливий той час,
які оманливі тіні, що робляться довгими й
гнучкими,
обплітаючи блакитноокі
гарячі від сонця волошки/.
“І що ж то ти бачила, дитино?”
Спитав у дівчини вождь племени,
що мав на собі одяг із волячої шкіри.
“Вчора перед обідом,
Якраз хмарилось небо,
І вітер зривався, хоч і несміло.
Ми сиділи під широким гілляччям акацій,
тих, що бік кобилячого цвинтаря.
Аж тут я побачила, як три важких краплі,
одна слідом за одною,
впали на гірку землю
і скрутилися їжаками на поросі.
І з кобилячої голови вилізла змія,
зелена і пругка,
і стала довкруж кружляти,
шипіти і танцювати.
Раптом стала вона рости, як хмара перед тим,
як вивергнутися дощем, градом і буревієм.
І стала змія така, як корова,
лишень чорна, як земля.
А ми – малі – побачили та й злякались змії –
поховались хто між гілля, а хто в кущі,
хто в траву, хто між каміння, а хто став ув онімінні.
Приповзла до нас змія і каже:
“Ідіть до мене котра із вас
і оберіть кого мені з'їсти!”
А ми стали і стоїмо, боїмося навіть дихнути,
а не те щоб підійти до тієї змії і сказати:
“Ту та й ту розкуси! Розірви та кров висси!”
“Ну, – тоді каже змія, – як так, то я оберу сама”.
І давай вона сичати, язика свого випускати.
Як кого язиком торкне, так і в пащу затягне.
Всіх перетаскала, а тільки ми лишила і так ми сказала:
“Ти, дівко, зіпсута: бачу на твоїм коліні
маковим квітом зизить свіжа рана”.
Сказала так, хвостом махнула,
в дугу ся зігнула і в землю сиру,
мов риба, пірнула”.
3. РЕІНКАРНАЦІЯ
Так ся трапило під час війни…
Утоптані квіти,
пробиті панцерниками лябіринти у заростях
соняхів та попіл, що клаптями звисає
з надбитих шрапнеллю груш;
онучі солдат протерлися від незручних чобіт, зали-
тих ґуммовою кров'ю.
У приміщенні напіврозваленого летовища
було відкрито шпиталь.
За відсутности койко-місць вагітних довелось класти
Поруч із тяжкопораненими.
Сю ніч до шпиталю привезли молоду дівчину,
чоловік якої із ґвинтівкою
був змушений заручитися.
Її прийняв старий хірург з кількамісячним заростом
на обличчі.
Дівча довелось покласти поруч із пораненим солдатом,
якому вщент рознесло рамено.
Перед ранком, ще до третього півня,
солдат помер, а дівча народило маленького хлопчика.
І раптом лікар-бородач побачив як з-під ліжка
солдата
виповзла змія
і сховалась десь
під ліжком жінки з дитиною.
Лікар зазирнув під нього, але годі її було там
шукати.
І навалився на солдата світ
курганом із скітською бабою.
4. ЕФА
У сірій гіркій траві,
Між осотових колючок,
Серед зів'ялих пелюсток
Я побачив хвіст змії.
Коричнева тінь її,
мов ховаючись від беркута,
приминала додолу
кульбаб скуйовджені голови.
Загубивши на сухому ґрунті
катакомби для кодла мурашиного
тінь розбилася об поріг,
камінчиком кинувши.
5. КОЛЬОНІЗАТОРИ
Коли до городища під'їхав вояк на коні
йому назустріч вийшов старець
з палицею у правиці,
підперезаний паском
зі шкіри змії.
І сказав він тоді: “Я посланець племени,
Яке хоче звоювати твій народ.
Або відкривайте двері,
Або ми спалимо ваш город”.
Старець, сухий й смаглявий,
Лишень очі видко: великі й чисті,
відповів на то воякові,
закутому в шкіру й панцир:
“Якщо ти і твоє військо
стане в бій супроти моєї сили
і переможе,
то віддаємо городище
задарма
й не беремо податку крови;
а як сила моя візьме, то всі:
старі, жінки, діти і чоловіки
будуть лежати у лоні
Матінки нашої Земли”.
Розсміявся на то воїн:
“Та хіба тобі, діду, тягатися
із сотнею нашого війська?
Ти – дурень, діду, їй-бо.
Але як так, то тільки-но зазолотиться
сваргою синє небо
починаємо люту січу
в долині, де стара верба”.
Наступного дня як тільки
сварга викотилась на небо
зустрілись у долині
старець і кінне військо.
І тільки-но воєначальник
наказ віддав “в атаку!”
старець здійняв свій дручок
і вдарив ним об камінь.
І тут змія розверзлась –
з самого лона нави
вийшла на поверхню
змія чотириглава.
Й давай вона вояків
ґлитати,
а ворони ну їм очі
довбати.
І не лишилось сліду
від війська і від племени
лиш тільки чорніла кровою
тінь верби.
6. ТИСК
Від самої люципер-зорі
я не можу стулити повік
через жахітливо-примарне лопотання
механічної душі – гелікоптерових крил.
І так хочеться вийти на вулицю
і побачити як на дротті
вишикувались у рядочки
гелікоптери, мов горобці…
Але вийдеш надвір – і пусто,
лиш горизонт німує півколом,
і тут, зненацька, з-за скелетів підйомних кранів
надлітає невеличка зграя
захисного кольору гелікоптерів.
Цей лопіт навіть місто змінив:
переклав по цеглині доми,
переложив по бруковому камінчику вулиці:
тепер місто пляцу
скоріш нагадує загоєне поле,
давно вже не зранене плугом.
А довкола ті самі доми,
ті самі ліхтарні стовпи,
те саме порубане літо.
І раптом, на тому полі, я побачив
повітряного змія, який не міг
здійнятись у повітря.
Він завше падав,
при кождій спробі,
бо тиск гелікоптерного лопотання
виявився для нього засильним.
На його шнурок начіплялося травиць,
і тепер він лежить такий, прикрашений,
горілиць.
7. ХАЗЯЇН ПІСКУ
У степу між балок та рівчаків
є таке зачароване місце,
де пісок виходить зісподу,
з-під коричневої земли.
Той пісок топтав ще Гатило.
Він наказав поставити там
камінного боввана,
який дивився на всі чотири
сторони світу.
“Куди там тому Янусу з його двома головами”, –
Казали Гатилові вої.
“Я знаю, що коли ся зчиняє війна,
то римляне відчиняють двері
у храмі Януса.
То ж дивіться:
мій бовван стоїть серед голого степу.
Для мене вся ця земля – свята,
і двері мойого святого храму
будуть відчинені завше, до кінця віку!”
Так казав Гатило
перед тим, як зруйнувати Перший Рим.
Старі діди, які назвали того Януса
Хазяїном Піску,
кажуть, що й Олег приходив до цего храму,
коли тяг свої кораблі, переходячи Пороги, –
і набив свого щита на ворота
Другого Риму.
А хтось прийде до нього
відродити Гатилову
та Олегову сталь –
зібрати новий похід…
Так говорять діди,
випускаючи з-під вус кільця диму.
А ще розповідають, що в тридцяті роки
боввана хотіли зняти, але не змогли,
бо під ним знайшли кубло змії.
Коли до боввана підійшов комсомолець,
щоб накинути йому на шию троса,
прикрученого до трактора,
з-під Януса вилізла змія
і вжалила його.
Той, у корчах страшенних, миттєво сконав.
Усе, що бачив той Янус
перетворював на пісок,
як той, на якому стояв сам,
чи з якого повстав.
І двері храму
Хазяїна Піску
завше відчинені
всім вітрам.
8. ПОЕЗІЯ
Проламавши вір'ю головою
пре кудись з подвір'я сивий бик
й тягне за собою
трумно, таке, як на дитину.
По-перше бик позаглядав у вікна,
ті, що зі сходу
і зсунув місяця на ступінь
до заходу
своїм вертким хвостом.
І місяць, мов змія, скрутився під
порогом,
упир у лісі пісню заспівав.
9. РАНОК
На тлі старого зрубу було написано так:
був ранок, був пляц накритий черляна чорного тінню,
й проміння палі летіли, як солома, вкрадена вітром
на току з гнилої фіри;
і памег звисав, як аркуш старого паперу;
і кликав дзвін, старий і вільгий, попід дах
чорних ворон;
і всівшись на даху круки почали притупцьовувати
синіми від холоду лапками;
і раптом ворон молодий побачив як між низьких будинків,
десь вкінці вулиці, розлився схід,
й заворушився в маковому полі
горизонт змії;
і заспівали дзвони /до ранішньої служби
дзвонив дзвонар/ –
сполохані ворони, як ґрунту грудки,
полетіли в небеса.
10. МЕНІ БАЙДУЖЕ
Солом'яний туман двір огорнув
і стукає в шибу легко
кістлява рука морського
і вкрай шостого
демона;
в роздертій сорочці – моряк,
розтасканій в латаття –
то вишня цвіте духмяно,
огортаючи вулицю м'ятну.
М'ята напірна башта,
виблиснувши деревиною,
зібрала каміння в поділ,
кинувши місто в обруч.
Жито синіє. Мосяж
ллється, скіпаючи, в руки.
В п'яту сховалась змія,
сковзнула в тріщину грубу.
І байдуже змії,
що вона сидить в мені,
І байдуже мені,
що змія сидить в п'яті.
11. НОВА ФОРМАЦІЯ
Туди, де регочеться ворог, де черви лижуть кістки,
Направив стерно капітан чорноокий.
Сивіють у стиглій сутіні Адамові мечі.
І сфером пудовим сутінним вкриває спокій.
Я бачу себе і човна у дзеркальному обручі
І чую як дихає хрипко шторм у вітрила,
І нави – вишнево запалені віспою покручі –
Повітряним змієм несуться в небесне корито.
12. КВІТКА МАЯКУ
Усіх відьом вбито, всі жертви принесені нині:
Лягли на олтар дванадцять козлиних голів,
І тельбухи змії вільгі, мов вільхи осінні
Точать в багрянім багні шовковиць.
То в білій сорочці збираючи ягоди стиглі
Дитина стиснула наповнений вщерть кулак.
А я, мов Івасик на човнику, ґречно застиглий,
Прямую туди, де згорає нічний маяк.
