“Чума з лопатою ходила
Та гробовища рила, рала,
Та трупом, трупом начиняла
І “со святими” не співала...”
Рядки ці в пам’яті журбою
Озвались голосно з імлою.
Заснуть в цю ніч не мала сили:
Кімнату холодом сповила.
Сама лишатись я не стала
Й листа тобі ось написала.,
Щоб через відстані кайдани
Відчуть тепла струну жадану.
Ти б запитався: ”Що кохана?
Чому сльоза із суму ткана
Сквернить обличчя ангелочка
Й не чути співу - голосочку?”
“Чума з лопатою ходила..”
Я зазирнула у минуле,
Де люди спину тяжко гнули,
Де бідність їх була сестрою.
Жахнулась я. Але з тобою
Переборола страх і знову
Стою й дивуюся такому
Несамовитому розбою
Панів, поміщиків. Зі мною
Заговорила бідна жінка,
Привітна, щира українка.
“Дитинко, чом ти не працюєш
Й часиночку цінну марнуєш?
Не хочу бачить, як біленьку,
Палками шкіру молоденьку
Понівечать красу твою.”
Чому ж так кажете ви, панно?
Невже за мову нашу тканну
Вони побить вас мають право?
Це не по-людськи... Серце крає...
“Дитинко, я ж всього кріпачка,
Хоч родова таки козачка.
Кріпачка я, нещасна “тичка”,
Ще пані звуть мене “мужичка”.
Вони дають нам ті кришини,
Які лишають для пташини,
Але ми цьому дуже раді,
Інакше жить не можем. В хаті
Дівчатка – квіточки не мали
Хлібчини цілої. Тож краю
По невеличечким шматочкам,
Щоб не померли мої дочки...”
Ти не повіриш, любий, рідний,
Що справді була там. Я згідна:
Таке не діється щоднини,
Але я знаю, що й донині
Така проблема – актуальна:
Мруть діти. Але ж ми нейтральні!
Ми ж не вбиваєм власноручно
Й викрикуєм ці гасла гучно.
Чи ж наші розуми всевладні
Подумали, на що ми ладні,
Аби загарбать лиш до себе
Усі багатства?! “Це потреба” –
Лунає, наче ехо всюди,
А бідні, вибачте, не люди!!!
Я знов сльозин очку зронила...
Коханий, рідний, ти – єдиний,
Хто чує розпач мій, і лине
До тебе крізь сніги й морози,
Спиня усе на тій дорозі.
Поглянь на світ недосконалий:
Панують тут гріхи й зів’ялий
Закон любові і добра,
А співчуття давно нема.
Ми живемо в товстім футлярі
І носим дивні окуляри –
Не пропускають інших горя
І катастроф життєвих моря.
...Був вечір зимній, сутеніло
Як раптом в двері подзвонили.
Я відчинила і ... хлопчина
Прохав поїсти в мене. Злива
Розворушила давню рану,
Що кровоточила обманом.
Як ми дожились до такого???
Яка призвела гріх-дорога???
Людина - Божеє створіння
Приречена на животіння???
На безкінечні дорікання –
Нікчемні погляди страждання???
Мій рідний, серденько щемить,
Бо так не можна в світі жить!!!
Чому одні сплять у підвалі,
А інші їдуть на Канари???
Дитині дала, що змогла...
Чи це багато для життя?
Одна людина тут безсила,
Без інших помочі і віри
Не зробить жоден з нас того,
Що Бог казав – робить добро.
“Так, ти права, і зрозуміло,
Чому сльоза і розпач вміло
Тебе у сум тяжкий сповили
Й такою хвилею вхопили,
Що сміху рідного нечутно
І личенько поблідло. Брудно
Довкола, мила, розумію
І також хочу, як зумію,
Допомогти боротись з горем,
Із бідністю, нещастям, мором”.
Мій милий, я тебе відчула,
Важливе дещо я збагнула:
Майбутнє – в наших лиш руках,
І молодь зцілить правди прах!
Ми не одні на цій дорозі –
На нас чекають на порозі
Надія, Віра і Любов
Й новий народ, що поборов
Стереотипи гріх-епохи
І починає діять трохи...
Але тепер, на дану мить,
Нещастя зболено кричить:
“І день іде, і ніч іде.
І голову схопивши в руки,
Дивуєшся, чому не йде
Апостол правди і науки?”
