І крики-втікачки роздерті колючим дротом,
Розстріляні в спину, обкусані псами до крові.
Тікати з нізвідки, тікати в нікуди,
І голі.
І голі страхИ сідають до мене долі.
І душиться крик, він боїться іще раз втікати,
Бо прагне ще жити, хоч страшно полатано рани.
І пси скавулять не на місяць, на сонце.
І брами, і брами не має.
Бо нащо в неволі нам брами.
Нема коридорів, бо нам не наказано йти.
Існують лиш стіни, политі сльозами і сріблом.
За стінами вільний цілує за нас срібняки.
Ми тут ненароком, бо просто ми є не потрібні.
Бо світу не треба всі наші майбутні гріхи.
І плачуть собаки до сонця.
Прости.
Прости, я більше не прийду до тебе.
І сни,
і сни проростатимуть білими маками пустки.
І пустка на місці мене і зливаються згустком
Уся моя кров, і роки, й усі не прожиті гріхи.
Вже виють собаки на сонце.
Мені час встати і йти,
Торкнутись холодними пальцями тої стіни
Торкнутись устами востаннє до тої стіни,
І, може, відчуєш і впадуть, як краплі роси.
Рідніші, ніж я, з твоїх рук 33 срібняки.
