А, знаєш, напевно, усе ж я таки проросту,
До тебе у дім на руках я у неї ввійду.
І буду звиватися чорними зміями-лозами,
Цвістиму ядучими, кольору страху погрозами.
Глядітиму нишком з низького нічного столика
Як спиш, і наснюся тобі я, покорена.
Шипітиму тільки ядучою білою піною,
Коли все ж побачу на кого мене поміняно.
І зранку, розбита умисним твоїм порухом,
Розсиплюся жовтим смердючим порохом.
Ввійду в її тіло отруйним гарячим подихом.
Зроблю його твоїм першим зустрітим ворогом.
А ти ще не знаєш, що я вже у неї в цілунках.
Отрута готова, вечеря готова, і трунки…
А трунки, коханий, готові для тебе давно.
Ти п’єш – очі в очі – і тільки прозоре скло.
А потім ростимеш. Ростимеш зі мною схрещений
Під вітром, під сонцем, без неї, моїм охрещений.
Вона лише тлін, не сміши, вона зникла, забудь.
Зі мною навіки, у помсті все ж є таки суть.
