Цієї ночі я знову танцювала на перилах мосту. Праворуч була блакитна безодня, ліворуч - сіра. І яка з них глибша, я не знаю.
Іти по волосині, вібруючій в такт стукоту серця, що тремтить разом із темрявою, котра огортає шлях як попереду, так і позаду, де ти, здавалося, щойно був.
Іти, не озираючись, бо з криком полетиш униз, а ціль твоя вгорі, і птахи вже чекають на тебе, гублячи золотаве пір'я.
Іти, не сподіваючись ні на допомогу, ні на зрозумілість, ні на руку та душу товариша, ні на поцілунок кохання, танучий на заплющених очах.
Іти далі, забуваючи себе, як власне майбутнє, що ти вже пережив, прощаючись із тими, хто має для тебе найбільшу цінність, залишаючи іншим посмішку і сльози, сподіваючись лише на диво, у яке давно не віриш.
Іти по волосині власного життя, не втрачаючи волі, величі і властолюбства.
Іти, тільки іти, не замислюючись, не зупиняючись, без страху, без гордості, без сумнівів.
Іти, бо цей шлях створений лише для тебе.
Іти.
Наталія
* * *
Тінь та зло від добра відділили давно,
Марно, бо багатьом з нас тепер все одно,
Гинуть цілі світи, почорніла земля,
І вода в колір крові фарбована.
І не зможе дитина побачить добро
В світі, де запанують погибель та зло,
Перед золотом втратить коштовність життя,
Де гармонії, певно, нема вороття.
Чорна хмара вкрива небеса над полями,
Темний морок майбутнього встав перед нами.
Загримів лунко грім, світло хмару роздерло -
Не здолає нас зло! Не здолає, напевно.
Тишу грім роздира, злива ллє, мов з відра,
І покликав нас дощ: "Вже пора, вже пора!"
Зла загибель все ж буде прискорена,
Бо душа у людини не скорена!
02.02.1999
Пісня
За обрієм сонце сховалось,
До ночі хвилинка зосталась,
Зірки запалали у тьмі,
Вони там на небі німі.
Пташки всі зібралися в гніздах,
На вітах гойдались провислих.
Ось там хтось стоїть у вікні,
Співає журливі пісні.
Гілля вітер тихо штовха,
А пісня летить, бо жива.
За сонячним світлом пішла.
Вона не повернеться скоро,
Між люди пішла, де жаль, горе.
Вмираючих щоб підіймати,
Жорстокість в людині здолати,
Бо світла вона і прекрасна,
Не хоче, кохання щоб згасло,
І все задля миру віддати...
Дай Боже їй в тьмі не пропасти.
Як справи скінчить всі свої,
Піде, де складають пісні
Поети майбутні, нові.
28.03.1999
Легенда про три дзвони
По степу дівчина ішла
Та дівчину іншу знайшла
Із каменю, бронзи та скла,
Що очі додолу звела,
Тримала букет у руках,
Сльозинки застигли в очах.
Півколом висіли дзвони,
Було їх там, бронзових, три.
На вічну дивилась жива.
Тут хмара на сонце найшла,
І сонце закрила до тла,
І буря злетіла страшна.
Під нею лягли колоски,
Ті дзвони нараз загули.
Змінилося різко усе -
Побачила: хлопець несе
Серпа у руках, щоб косить;
Корову веде, щоб доїть,
Дитина маленька - руда
До п'яток спустилась коса.
А он видивляється: млин
І селище, де старий тин
На пагорбі з глеком стоїть,
Струмок дзюркотить і дзвенить.
Дзвін перший враз заголосив,
Холодний вітер знов збудив.
Вже інша картина встає:
Жахлива доба настає.
Побачила: стовп вдалині,
І курява йде по землі,
Смарагдовий колос пала,
Лелека у небо зліта,
Кружляє, літа, голосить,
А селище з млином горить,
І танки з хрестами повзуть,
Солдати з багнетами йдуть.
Дзвін другий у дзвони забив,
На іншу картину змінив:
Гарніше ще стало село,
Лелеки будують гніздо,
І трактор на полі оре,
А селище знову живе.
Дзвін третій лиш тихо дзенькнув -
Дівчину назад повернув
Знов в степ зелененький, живий.
У дівчини погляд сумний,
Бо дзвони ті бронзові всі
Висять без'язикі, німі.
Загиблим вже шани нема,
Від слави зосталась луна,
І зникло тепло добрих рук,
Як дзвона німого той звук.
23.06.1999
* * *
- Що краще? Спалахом летіти
Чи каганцем мінливим тліти?
Зривати кольорові квіти
Чи в снах своїх не постаріти?
- Лиш з вірою можливо жити,
Її до дна любити й пити...
Все не суттєво, бо дитя
Одне не знає вороття
Із мандрів. І хоробре дуже,
Краси ніколи не паплюже
І мріє збудувати дім,
Де зло пробачить нам усім.
17.09.2002
Пісня про Україну
Там, де впала сльоза Божа
Розквітає квітка гожа,
Срібна пісня розлилася,
Доля краю почалася.
Україна - це країна,
Україна - Батьківщина.
Україно, Україно,
Ти кохана, ти єдина.
Україно, Україно,
Ти чарівна, мов дитина.
Щоб розп'яти, розтоптати
І нікчемність показати,
Грабували, плюндрували -
Тільки милу не здолали.
Україна - моя доля,
Україно, ти є воля.
Україно, Україно,
Ти кохана, ти єдина.
Україно, Україно,
Ти чарівна, мов дитина.
Світло грає та палає,
Шлях новий вже починає,
Щоб в майбутнім краще жити,
Поміж людством трон посісти.
Україно, ти найкраща,
Україно, моє щастя.
Україно, Україно,
Ти кохана, ти єдина.
Україно, Україно,
Ти чарівна, мов богиня.
05.11.1999
Молитва
Господи, Боже мій!
Хай святиться Ім'я Твоє...
Хай святиться...
Хай...
А моє Ім'я? А моє життя? А моя слава?
Я знаю, що ти є, бо я вірю в тебе.
Вірю, як завжди і ніколи...
Господи...
Доле, Доле моя!
Де ти?
Де обіцяний тобою строк випробування? Де обіцяне тобою щастя? Де обіцяне тобою майбутнє?
Я чекала. Я жила. Я боролася. Я вірила.
Колись я вірила і в себе...
О, Доле моя...
Прокляття, Прокляття дароване моє!
Я пам'ятаю, що ти Полум'я Невгасиме.
Що ти і життя, і чари, і доля, і талант мій.
Як я мрію про майбутнє, змагаючись із зневірою!
Хіба тобі колись доводилось проходити через те, що мені вже судилося? Обирати? Не тонути у безвиході?
Ти просто Полум'я Невгасиме...
Невгасиме Полум'я.
Полум'я, яким шугають серед Ночі очі мої.
Ви моя триєдність і триєдність мене...
Я вірю! Я мрію! Я житиму!
І серед найдовшої найтемнішої з ночей я буду не спогадом про світанок, не надією на світанок, я буду Світанком!
Бо я - Полум'я Невгасиме, що має Бога у душі, якому Доля кориться, бо я її будую. Бо справжню владу ми носимо у серці.
Я вірю, що я існую!
Я вірю в себе одну!
Я вірю!
Я житиму!
27.09.2003
Розмова з вітром
- Коли у просторі ятриться світла днина,
Коли складаються вірші у дивні сни,
В душі загострені, як кров, що ллє калина,
У струм вкладуться почуття - гори!
Гори і йди назустріч тим, що будуть,
І не зважай на дріт із перепон,
Хай тільки люди між собою люблять,
Самих себе і плескіт хвиль о гонг:
О гонг біди, що перестріне бурю,
О гонг страждань, що звуком мучить нас,
О гонг кохання, що спиняє й кулю,
О гонг творінь, для них не жах - наш час.
І на дорозі з того, що минає.
В мандрівку у майбутнє забуття,
У те, чого ніхто із нас не знає...
- Хіба із того буде нам пуття?
- Не йди, чекай, коли згасає сонце,
Коли на землю пада брила-ніч,
Товстою ковдрою закрий віконце,
Під іншу ковдру залізай на піч.
Не йди, благаю, що уже поробиш?
Якщо б усі, то з того щось було б,
А ти одна весь світ не переробиш,
Ти плюнь на все, хай снігом замело б.
Не йди, бо не підуть вони з тобою,
Ти їх не купиш - золота нема.
Плисти їм краще брудом за водою
І на усе кричати: "Ха, мана!
Усе омана й правда, як дівуля,
І нас дурити - хобі в них таке",
А хто "вони" - не знає і зозуля,
І світ - не світ, і море їм не те.
Не те повітря, і земля не гарна,
І у пожежах люди не горять,
І не пливуть на півночі Стожари,
І над дітьми матусі (Ха!) не сплять.
Вони не вірять ні собі, ні людям,
Не визнають ні чорта, ні святе,
І подають на стіл змію на блюді,
Не бачачи, що блюдо те брудне.
Над ними нащо плакати, стогнати,
Про них думок водити кружний хід.
А чи не краще буде ніччю спати,
І за людський не катуватись рід?
Іще ти йдеш? Ну з богом, прапор в руки.
Цей вибір твій, у ньому ти одна,
Себе сама ти поведеш на муки...
Брешу я, може, чи тобі хвала?
Як хочеш, йди, не нарікай на мене.
Лише я вітер, що збудив думки,
Що розбудив фантазію, і, леле,
Тобі я сам пропонував - піти.
Пробач мені за ті відкриті очі,
За світ без призми із чужих думок,
І за безсонні над папером ночі,
За олівець, що вивів слово "рок".
То не твоє, і ти - не ти у тому!
То казка жаху, що прийшла з віків,
То посмішка і "здрастуй" хлопця-грому,
Що в казані марою закипів.
То море, чисте, світле і прекрасне,
І край його під сушею в імлі,
Живеш ти в ній, допоки сонце красне
Його фарбує у нічній пітьмі.
Дивись, його ти бачиш не в останнє,
Цей світ, що створюєш, живе і буде жити,
І нащо вам і слава, і визнання,
Лише б у цьому морі просто плисти.
А тінь від суші - то земля реальна,
Що багатьох засмоктує униз,
То вир сумний, спотворений з страждання,
То жах, який не знає дотик риз.
Він голий та страшний, жаркий, як пекло,
Як дощ узимку, довгий, ніби смерть,
Як сніг, що тане і смердить далеко;
Його відчуєш - і прямуєш геть.
Я зрозумів: тобі іти потрібно
На шлях, що зветься просто так - життя.
(Побільше б треба вас...) Далеко видно
Порожній шлях, а в скронях б'ється час.
Тобі пораду дам, як друг з дитинства:
Іди за тим, хто може підкоряти,
Не боячися підлості і свинства,
Йому себе потрібно віддавати,
Його, як вчителя, прийняти вже навіки,
Спочатку з ним, а потім вже самій
Іти і вчитись, доки вже повіки
З вас не закриє хтось - чи ти, чи він.
Чотири вершники надворі вже чекає.
Один червоний, мовби людська кров, -
То пристрасть, що кохання добре знає.
- Кохання? Справді? Не просту любов?
- Він не байдужий до людей і звірів,
І все здолає, тільки підкорись,
І він запалить у душі той вирій,
Що як торнадо підіймає в вись.
А другий чорний. Таємниця зветься.
Не балакучий, скільки не прохай,
В руках своїх трима ланцюг колючий -
Порозумінням дріт той називай.
Та він могутній. Як подасть десницю -
Твоя людина, це запам'ятай,
І погляд твій крізь будь-яку зіницю -
У серце зразу прямо поринай.
А третій сірий, ніби порожнеча,
Людину знищує, на порох поверта.
Від нього справді не можлива втеча,
А з ним життя - то просто забуття.
Він ворог твій, шепчу я по секрету,
Не йди до нього, бо, як до Землі
Тяжіння тягне будь-яку планету,
Так ти до нього хочеш підійти.
Четвертий білий. Колір той сніжистий
Засліпить очі навіть і мені,
Дає він владу, гарний і барвистий.
Він для людей у їх житті-імлі
Віщує правду, дар дає вмовляння,
У думці владу, мрію уві сні...
І на твоє безглуздіше прохання
Відмовлять? Ні! Вони складуть пісні.
То з ким ідеш? А йти-то дійсно треба...
Я щось не чую мрійниці бажань.
А час летить, і сиплються із неба
Зірки зневіри і порожніх знань.
То з ким ти йдеш?
- Ні з ким, бо я людина.
Я мрійниця (то й що?), але й дитина
Свого часу, планети, людства, днини.
І ти тоді збиватимеш з пуття,
Коли у сні безсила зовсім буду
І допомоги попрохаю. Так,
Твої я настанови не забуду,
Але і не схоплюсь за мрію-гак.
Прийнять його серденько дуже хоче -
Він гарний, знаю, як і вчителі -
Не вірю я, що мрія допоможе,
Коли блукати буду по імлі.
Піду сама, людина я не сильна -
Характеристика це, звісно, не моя -
Та й не слабка, і як краса неспинна,
Тому, що в серці спів, а спів у серці - я.
Тож я іду, бо маю ціль і владу...
Але вклоняюсь за твою пораду.
13.12.2000
* * *
Що таке допомога?
Тільки біль та тривога,
Тільки горе розлук,
Тільки праця для рук.
07.09.1998
* * *
В світлі променистої заграви
Під плямистий шепіт квітки-барви
Кроки тануть. І стрункої панни
Пісню підхопили роси й трави.
Пісня пролетить по спектра зграї,
В річки кригу стрімко зазирнувши
І на очі сплячого дихнувши,
Знов у західні поверне краї.
Пісне, линь, танцюй на небосхилі,
Ти - моя, і я - твоя до скону!
Скинь до нас зіркову ту корону,
Що небесний плескіт дарить хвилі.
Хай і ми очищення коханням
Плутати не будемо з любов'ю.
Сльози болю із натхнення кров'ю
Вічне нам дадуть жаги визнання.
На ніч вікна я не зачиняю -
У вікні тебе чекаю, пісне.
В мрії, що у просторі зависне,
Про кохання серцем запитаю.
Та летить вже далі пісня ночі,
Як і хвилі, їй до нас байдуже.
Хто краси у світі не спаплюже,
Їй віддавши, що вона захоче?
26.03.2001
Кольори
Крізь наше життя ідуть кольори
Чорного горя, нещастя, журби,
Гибелі білої, марева в сні,
Їх поєднали навічно пісні.
Чорного суму, червоної крові,
Болю, прокляття, земної недолі,
Сірого лиха, що землю вкриває,
Душу людини що враз забирає.
Чорний та білий, червоний та сірий,
Кожен поганий, жорстокий, немилий.
Чи це неправда - в них теж світле є,
Кожен з них радість та щастя дає?
Білий - то світла прекрасна є днина,
Променя сонця бажає людина,
В серці кохання палає вогонь,
Вічному щастю нема перепон.
Темної ночі чекає людина,
Магія ночі чарівна, неспинна.
Сірого кольору дух у народу -
Гнівним вогнем він палає в негоду.
Промінь світанку імлу прорізає,
Мить переходу людина спіймає,
І в ту хвилину вона забажає
Те, що у серці, у думах кохає.
Крізь наше життя ідуть кольори
Разом із нами крізь холод зими.
Нам допоможуть, а може і ні,
З ними з'єднали нас наші пісні.
19.02.1999
Гімн
Повстання! Повстання? Повстання...
Байдужі всі втрати кохання.
Нам тільки б збивати кайдани,
Трощити і грати, і брами.
Нам тільки б співати. Співати!
Із піснею славно вмирати.
І в мові братів відродитись,
Щоб в тінях часів не губитись.
Вставайте. Вставайте! Вставайте...
Ми разом! Ми сестри і браття.
Нескорені, вільні, облудні,
Пригноблені. Люди, лиш люди.
У мороці, в пеклі, у нетрях,
Де небо від крику роздерте,
В минулім червоним залите,
Тут - сіре, в майбутнім - блакитне.
Країно, країно, країно...
Одна ти моя, Україно.
Одна для весілля і страти,
Одна у купальськім багатті.
Іти між промінням світанку,
Віддавши себе до останку,
Знайшовши в душі вогник дива
І чари, і віру в красиве.
Країно, країно, країно...
Одна ти така, Україно.
Моя ти навік, Україно.
13.05.2004
Остання перешкода
Як сріблястий свинець...
Тобто, це вже кінець -
Не бувало іще небосхилу такого.
На велику біду
Вітер ніс хмару ту,
Ніс із півночі - світу царя крижаного.
Де проходить гроза,
Там зникає земля
І навічно лишається пустка та зорі,
Що сміються, горять
Та жагуче блищать,
Насміхаючись з виду тяжкої недолі.
Спалах блискавки враз,
Грім котився до вас,
Розбиваючи ніби дві темнії вежі,
Що за вами стоять.
Чорні вікна всі сплять,
Тільки вітер скажений зриває одежі
Та волосся патла,
Мантії розрива
Тих, хто вийшов до брами в цей час предостанній.
Блискавичний тризуб -
Поцілунок тих губ,
Що цілують, як смерть, на погибель незнані.
Ви єдинії ті
Між мільйоном світів,
Не залякані чорно-червоним стражданням,
Болем, війнами та
Сном пекельного зла,
З мовчазним непохитним до бою чеканням
Перед тим стоїте,
Що здолало святе,
З вас ніхто не піде поклонитись до нього,
Тільки мертвим впаде.
І питання просте,
Бо тих напрямків два: смерть або перемога.
Ви останні між злом,
Світлом, тьмою, добром -
Ви остання для зла перешкода такая,
Що яку рознесе,
То тоді вже усе,
Бо Хаос вже навічно Порядок здолає.
Оборонців вкрива
Сила владна така,
Що від неї думки постають крижанії.
Ніби Данко своє
Серце ви віддасте,
За життя помрете, поміж людством чужії.
Як сріблястий свинець...
Хто сказав, що кінець
І не буде уже небосхилу такого?!
На велику біду
Вітер ніс хмару ту...
Розкололася хмара царя крижаного.
08.10.1999
* * *
Ми кажемо: "Помрімо молодими".
І що за смерть обрали ми собі?
Мов зірка впасти у шовки зелені,
Як мріють люди, гарні та прості?
Почути шепіт кулі з пістолета,
Вогню торкнувшись - подиву її?
В обійми хвилі плигнуть чи в петлі
Заколисатись в метрі від землі?
А нащо? Тільки щоб на тому світі
Не постаріти? Ні! Обман, брехня.
Чи одкровення?.. Тугою сповиті,
А не коханням молоді серця.
26.08.2001
* * *
Розділилось, розбилось,
розпалось, розійшлось.
За кохання і дружбу ми билися.
Не збулось.
Зустрічались, вінчались,
вмивалися кров'ю ран.
Я шукаю ночами і днями
від ран тих шрам.
Я гукаю, я кличу,
я плачу... Я тут! А ви?
Ви щасливі? Безмовні?
Бездомні? Пішли у сни?
Ми забули... Наш келих
під пилом загублено,
Павутинням накрито,
прощенням припудрено.
Розділилось,
розбилось,
розпалось,
розійшлось...
За кохання і дружбу ми билися!
Не збулось...
21.10.2003
* * *
Не збулося... Ми винні? Навряд чи.
Не розквітнуть в садку маки щастя.
Їм, червоним, на смак воля степу -
Не полином, а медом вертепу.
Не збулося на хмарнім світанку.
І біляві, чорняві коханки,
Поцілунків отрута застигла,
Не промовити: "Вибачиш, мила?.."
Не збулося у вірі розквітле,
Буревієм найпершим умите,
І розбите... Навколішки стану,
Неспроможна співати осану.
Не збулося... Та збудеться! Буде!
Ми не янголи. Грішні ми. Люди.
Тільки люди... І ранком неначе
Ти вертаєшся... Бачиш, не плачу.
15.03.2004
Золота осінь
Іржава осінь зазирнула в дім.
- Ти не один, - сказала. - Будь моїм.
- А як же сивий попелища дим
І небокраю первісна та синь?
- Ти не один. А як же перемоги?
Ти не один. А де твоя душа?
І ті стежки, і ті вузькі дороги,
Якими клявся ти пройти?
- Нема...
- На чорнім жовте, наче відблиск долі.
Підбори стерті від твоїх шляхів.
А я чекаю, я чекаю й досі
Тебе, хто не боїться ворогів.
- На небі сум, свинцевий, наче туга.
Я не один: кохання маю й друга.
- Спитай у вітру, де твоя кохана.
Хіба вона за нього не віддана?
- Мовчи, прошу, зарий мене у листя,
Обличчя бачу у калюжі бруду.
Іржаве серце, бо злате намисто -
Дарунок твій. То чим тобі віддячу?
- Дивлюся в очі - там блакить небесна.
Дарунок мій... Він не златий - червлений,
Як непокірне і гаряче серце.
Я все збрехала. Йди, бо нездійсненний...
Бо ти не мій, а я лише іржава,
Немов зусилля в хвильку предостанню.
Тебе не маю, хоч і покохала,
Любов пізнала, як туман.
- Примара.
- Ти не один. Іди! З тобою вітер,
З тобою світ і віри терпкий присмак,
З тобою я і кольорові квіти
Палких бажань майбутніх і ще... ти сам.
12.10.2001
* * *
Ірині
Все проходить, минає,
Лишається згадкою, ниє.
І життя не святе, і
Кохання зелене і сиве.
Я жива, та я грішна.
Жива... І весела, розкута.
В оксамитовій сукні,
В сап'янові чоботи взута.
І летить, і співає
Душа - я танцюю з тобою.
Захисти, приголуб, я...
Прокинулась знову німою.
Не заплачу, я горда,
Я стомлена сірістю птаха.
Я боролась, кохала,
Гукала! Та ні, я невдаха...
Що кохання між ділом,
Вечерею, кригою ліжка?
Не дорога веде, то
Облудна зміїться доріжка.
Де мій принц? Відлетіли
Безбарв'ям, на порох покоси.
Засинаю. Молилась.
Прийди, розчеши мої коси.
08.07.2004
У темряві
- Послухай, мені здається, я чую кроки у тиші...
- Лише? Я тільки наодинці залишаюсь, то бачу
Одразу спалахи і кольорів розваги, то ночі
Умить відібрані всі іграшки барвисті, як посмішка.
- Кажу лиш, здається, кроки непевні чую в чорнім...
- Коли мене ти розіграти захотіла, придумай
Гарніший жах, щоб я від нього рятувався, осліпнув,
Біг так, щоб ночі не торкатися ні пороху, ні шляху.
- Ти слухай... Чи тиша знов? Причаївся звір у мороці...
- Дурня! Чому ж мене так холодом проймає? Здається...
Та ні! Усе твої слова палкі, заронені у серце...
Ти брешеш! Я не бачу, та... не відчувати не вмію... Ні!..
- Послухай, мені здається, я чую кроки в темряві...
І ти пішов у неї та не попрощався зі мною,
Водою талою ти сплив, згорів як пил, хоч не кохав...
Я не цього боюся. Знаю: кроки в темряві - мої.
12.04.2002
Полум'я
Полум'я. Палке полум'я.
Мов у лісі-будинку розпалене.
Вилітає розкуте, розжарене.
Вогненеє, червонеє полум'я.
Полум'я. Бридке полум'я.
У пилюці, в світанкові сонячнім.
У призначенні міста й озоренні.
Догора жовтогаряче полум'я.
Полум'я. Просте полум'я.
На машинному склі, що тоноване.
В окулярах думок, що розколене.
Проліта жовте лагідне полум'я.
Полум'я. Легке полум'я.
Перехрестям і світлом дароване.
Серця стуком й сльозою мордоване.
Мов зелені бруньки теє полум'я.
Полум'я. Святе полум'я.
Швидкостями енергій та числами,
Всім, що тільки у сні ми замислимо,
Всім стає те небеснеє полум'я.
Полум'я. Росте полум'я.
На хресті постають відображення.
І від того містичного враження
Мов тікає вже синєє полум'я.
Полум'я. Сумне полум'я.
Серед ночі приречене згинути
І людей з криком крука покинути.
Засина фіолетове полум'я.
Полум'я. Срібне полум'я.
У очах тих, кого ніч лякається,
Хто у ній так безвинно всміхається,
Ким вона може бути підкорена.
Полум'я. Лише полум'я.
Чи ти сонця чи місяця забавка?
Чи зірок тебе створює паніка?
Чи пожарищ покинута пасіка?
Ні, ти з серця, що подихом стомлене.
29.04.2001
* * *
Я слухала, як тануть голоси,
Безбарвно і задумливо печально.
І я кричала голосом краси,
Остання, поміж іншими остання.
Ламався світ, а я лише сльозами
Йому наснаги жити надавала.
В останнє я сварилась з небесами,
Дияволу душі не віддавала.
То я ішла по срібній волосині
Між мріями й порожніми очами,
Я вибрала від миті і донині
Співати, присягнулась тільки снами.
І я не я була у тому світлі,
І слухала відлуння власних клятв.
І тільки ясноокі ранку діти
Згадають, щоб почути, замовчать.
22.09.2003
Монолог Землі
Сумно мені умиватись снігами,
Наче в останнє, кохати в останнє.
Дії безглузді - то діти мої, -
Ти поміж ними і я поміж них.
Небо не плаче, бо синь неба горда.
Лиш наді мною волає і стогне,
Стогне, волає, над серцем чаклує:
Вбивства і війни - вони не врятують.
Тихо навколо, та вітер в обличчя.
Плаче земля, хоч і знає - не личить.
Б'ється у скронях мовчання ранкове:
Спокою хочу, бажаю любові.
Ніч поєдналась із Днем передчасно.
Коряться Ночі всі роздуми й паства.
День фотокартки кладе на долоні
В Білім будинку, у Темнім полоні.
Синь неба плаче піщаною бурею...
Досить сміятись! Хіба ми не любимо?
21.03.2003
* * *
Так! Ми не можем спинитися.
Ні! Ми не можем піти.
Люди, ви миру скоритися
Зможете, хоч і кати.
Стійте! Давайте по-доброму.
Кров'ю спаплюжено світ.
Милії, в лідера гордого
Ви не питайте завіт.
Досить з нас війн і незграбності,
Помилок та катастроф.
В світі комп'ютерних радощів
Зрівняні людство і Бог.
Стійте! - лиш пошепки сказано.
Гляньте! - застрягло в устах.
В душі, що в труни покладено,
Гнів забива перший цвях.
24.02.2000
* * *
Ну от і все, і світло плавно згасло,
І шелест оплесків розтав в ночі.
Безмовну сцену, горду і прекрасну,
Імла сховала, скільки не кричи.
13.05.2000
Місце зустрічі
Присвячується Леоніду Топтунову, СІУРу четвертого блоку ЧАЕС
"Ещё две-три минуты, и
всё будет кончено.
Веселей, ребята!"
(заступник головного інженера
з експлуатації другої черги
Чорнобильської АЕС А.С.Дятлов,
1 година 22 хвилини 30 секунд
26 квітня 1986 року - за півтори
хвилини до вибуху реактора)
Тиха ніч опустилась на землю,
Змовкло птаство, палають зірки,
Шурхотять чисті води підземні,
Люди втомлені дивляться сни.
Марить сном зачарована Прип'ять,
І прямують на північ вовки,
Весняною красою сповитий
Ліс гойдають південні вітри.
Час іде, простягаючи руки,
На побачення Доля спішить
В місце страху, прокляття, розлуки,
Де людині вже більше не жить.
Тиха ніч опустилась на землю,
Біля річки будують ЧАЕС -
П'ятий блок. Ну а поряд четвертий,
Як полин не вписався в букет
Весняного живого цвітіння,
Яблуневого снігу і мрій,
Сосен, що теж пізнають жовтіння,
Річки, гордої як буревій...
Починається дослід, що потім
Покоління та світ проклянуть.
Та то буде не зразу, і досі
Не траплялось аварії тут...
Тиха ніч опустилась на землю,
Як незаймане, чисте дитя.
Хоч боїшся, хоч зовсім не певен,
Та назад вже нема вороття!
Наказали, то треба зробити,
Хоч волає вже серце: "Спинись!"
Та протести його відхилити,
І сказати йому: "Підкорись".
Ну а поки ти з ним домовлявся
І контроль непомітно втрачав,
Вибух голосно в ньому озвався,
І в ядрі враз вогонь запалав.
Тиху ніч роздирає багаття,
Замість місяця "світить" графіт.
Що ми скоїли?! Люди, ми ж браття,
Тож навіщо вбиваємо світ?!
Заклик прийнято. Іншії люди
Нерозважливо кинуться в бій,
Бо їм байдуже, що з ними буде -
Як кохаєш, стояти не смій!
Не віддячить країна, сториця
Та в кишені начальства впаде.
Смерть сміється в обличчя сміливцям,
Багатьох їх вона забере.
В нас країна сумна, бо незграбно
На пости призначає не тих,
Хто у дійсності справою вільно
Без зв'язків володіє, своїх
Помилок не цурається, блату
Визнавати не буде в житті,
Закохається в любую справу,
І роки їй віддасть золоті,
Буде матінку-землю любити,
Пам'ятати про дурість людську,
Щоб начальнику твердо сказати:
"Відмовляюся - так не зроблю".
Бо інакше стається як нині,
Бо мандрують по Зоні вовки.
Стала Прип'ять - чи місто, чи привид -
Забувати минулі роки.
Засинає забруднена Прип'ять,
Спочиває в ній Смерть по ночах,
Мертвим подихом ліс оповитий
Мліє в лагідних, ніжних вітрах.
Час іде, простягаючи руки,
На побачення Доля спішить...
Де ж те місце прокляття й розлуки,
Де знов помилку скоїмо вмить?!
26.03.2000
* * *
Дивлюсь я на небо і думку гадаю:
"Чому я не сокіл? Чому не літаю?"
А може літаю? Сама я не знаю
Того. І питаю себе. І пізнаю,
Що можу та знаю, чим Бога вблагаю.
І йду я по лезу, по гострому краю,
Гармонію болю я серцем кохаю.
Без неї творити я сили не маю.
Що далі? - спитаю. Не хочу я раю.
Не хочу я пекла. А хочу, що маю.
Ніщо не кінчається, вірите, люди?
Кохайтеся, мрійте і вірте - все буде!
14.12.2000
* * *
Крізь сон віків і часу подих стиглий,
Крізь тишу мрій і млявий стук сердець
Не чути, як стають на герць мінливий
Поет, музика, муляр і митець.
Останній бій - без армій, без омани,
Великий бій - без крові та атак.
Вважаємо, що ворог той незнаний?
Ніякий він, порожній він на смак.
І в битві тій єдина зброя - творчість,
Натхнення - щит, і лезо думки - меч.
А час летить, і зорі нам пророчать,
Що нескінчений той жорстокий герць.
Під гомін літ стоїть митців сторожа,
Вони вмирають, а на їх місця
Приходять інші, сяючі та гожі,
Які згоряють в полум'ї творця.
І спить Земля, безжальна, мов людина,
Що їм безсмертя скупиться віддати.
Ти Земле спи, до самого загину
Творець на варті буде чатувати.
квітень 2000
P.S. Вірші вийшли друком у книзі "Три кроки до Світанку" (2005 р.)
