Рвуться звуки,
як нерви,
натягнуті
мої сни
тятивою лука,
як стрілу, я приймаю розлуку
просто в тіло
осиковим колом,
проростає відчутним ледь болем.
й далі птахи летять видноколом.
мрії гаснуть і йдуть в мертве поле.
полинами наповнено вірші,
все, що я пам’ятаю ще, згіркло.
і тремчу, як осика, без вітру,
мною можна вбивати нечистих,
мною можна вбивати мене.
де у цій досконалості сенс?
рвуться звуки,
як нерви
від звуку,
проростає край ночі
розлука.
