Звідкись, мабуть, із забутого сну, з'явилось відчуття просраної оборони.
Ніби дозволила втручання в своє життя.
Так, наче спитала в ледве знайомої по роботі людини поради
щодо, скажімо, своєї манери вдягатись,
а потім ще й дослухалась її. Трошки тріснула.
А тріснувши, далі посиплюсь, нічого не вдію. Розвіються мури. Не вдію. Нічого.
Та може й на краще. Стану піском.
Стану піском - гострим та гарячим.
І, як настане час, мною зенесе це місто, ці вулиці.
Я - буду в будинках й автах, у пощербленому посуді, під ліжками, під кОжухами, у швах та бганках.
Мною занесе дороги і шляхопроводи, я укрию собою навіть злітні смуги аеропортів.
А ти.
Ти лежатимеш на сірій підлозі. Красивий, як зараз.
Ти дивитимешся в небо і воно відбиватиметься у твоїх сірих із жовтим очах.
Я сипатимусь на тебе - гаряча і гостра. Я засипатиму тебе.
Я збиратимуся в пупку, в усіх западинах й улоговинах,
я плутатимуся у волоссі.
У твоєму серці, наче на березі океану, я лежатиму вологими хвильками і жодні сліди не втримаються на мені.
На твоїх вустах. Між твоїми пальцями.
Але аніяка моя піщинка не втрапить тобі ув очі. Щоб не було сліз.
Щоб ти міг лежати на спині, красивий, як зараз,
і дивитись у небо.
Ти.
Ти вибирай мені одяг.
