Відзимували. Тепер би от жити і жити,
в зелень упавши, неначе у сни — немовля...
Але, Боже предвічний, ну що нам з тобою робити,
Стомлена, сколена пам’яте бідна моя?
Хто нас відмолить? Який божевільний священик
видихне вогко: “Ви вільні від Бога. Амінь”?
В полі безкрайнім, під небом безмежним, зеленим —
я, та ще пам’ять моя, та якогось метелика тінь.
Втрьох самотуєм. Бо нікому більше. На тризну
схоже це все, на померлу давно коляду...
От і знайшов ти, Борисе, довічну Вітчизну —
пам’ять свою, свою давню, забуту біду.
