Життя просте і кругле, мов капуста,
Бо ти – мала. А світ довкола – зимний.
І ти, і час повзете, як резина,
Поміж грядками, всипаними дустом,
І тіло – це довічні каземати,
Бо все по черзі: спати, їсти, спати...
...Іще життя звивається звабливо...
Та літо перебудеться, і дивом
Помітиш раптом кокона лещата...
І голосу забракне завищати,
Бо докором висітиме на вусі,
Немов сережка: “Ти – німа. Ти – гусінь”.
І дикі гуси, і небесна вата
Накриють з головою! Спати… спати...
...І снитимеш, і марево шалене
Таке, як ти – налякано-зелене,
Бо тіло, зледеніле у сувої,
Наполовину буде не тобою.
...Бо з’явиться щось зайве і чуже,
Якого не відрізати ножем,
Яке росте і більшає щомить,
Яке яскраве і яке – болить!
Яке вітрам відкрите, як вітрила –
КРИЛА!!!
…Вросли у сни, і розрослися тілом,
І плечі тягне вниз смертельно-біле
Те Щось – страшне, як неозорі далі…
Так мало місця…
- Налякалась, лялю?
Так мало, мало…Ма! І душить, душить…
…І - розриваєш кокон, ніби душу…
І, як Любов, схиляється до Тебе
Теплом Господнім
Березневе небо.
