І коли я збожеволію остаточно,
Переплутавши дні, поплутавши всі сигнали,
І піду не туди, куди нас укупі гнали -
Наче ми не варті, немовби ми маргінали -
Муштрувати і урочно, і неурочно,
А піду туди, де мене не чекають точно.
Ну, а що робити? Ніхто з нас не досконалий.
І коли я повернуся супроти руху,
На високих шпичках, як стало такій чаплині,
І уся отрута, що була у моїй слині,
По хвилині, по миттєвості, по краплині,
Перейде на перестояну медовуху,
Що уже байдуже усе, що плетуть на вуха,
Бо ідеш однаково, поміж гріхів і скиній.
І коли я перейду навісні кордони,
Бо дорогою до пустелі ніщо не вдержить,
І ніякий Зевс уже ненагромовержить,
Прометеї – як олівці, головне – це стержень,
Що написане залишає на грані звершень,
Щоби потім були герої і полігони.
І коли залишуся із нічим –
Пропоровши бік, на пустому рифі я,
Неволаюча, непустельна порожня піфія,
Обійшовши і переживши три сотні мітів,
Поборовшися з течією і всім на світі,
Що і доля – мачуха, і океан – вітчим,
А життя ніби не здійснилося,
І отак не було й нічого.
І якщо не побачу – принаймні почую Бога.
Запитає Він – чого тобі не сиділося?
Ми із морем тихо видихнем – і змовчим.
