Діоптрії твоєї сліпоти
Не вилікує жодна терапія
Розгледів би хоч літо серед злив!
Доводити тобі уже несила
Пахучу синь осінньо-спілих слив
Громи і співи, тінь старого дуба
Ховала нас від дійсності дощу...
Для чого? Щоб цідити через зуби
Слова відпущення?
Коли ж не залишу?
Що буде?
Може ти одягнеш шкельця?
Закриєш очі? Голову в пісок?
І хтось таки зів’є тобі кубельце,
Народить двійко файних діточок.
Люби себе сліпим, навіщо сливи,
Коли у серці вічний полонез.
Мені мабуть таки забракне сили –
На плечі давить вся вага небес
Це нетто правди,
Брутто почуттів
Беру тебе на вістря гострих слів
Сама в собі не викликаючи довіри
Та не до правди вже мені, і не до міри –
Мій час обмежений падінням стиглих слив...
