Мамо, склади у дорогу мені дрібку свого тепла.
Усі горизонти невдовзі вже стануть чужими.
Розквітнуть й зів’януть під вікнами пізні жоржини,
А я все шукатиму того кита чи стовпа.
Посивіють зими і весни віднесуть лелеки,
Зійдуться дороги, осики, усмішки й моря.
Я йтиму в нікуди, та знаю десь моя земля,
В якій молоко все ще досі народжують глеки.
Розкрию долоні, відчую тремтіння дібров,
Заплющую очі, і сон цей вже зовсім не сон,
І тіло за думкою сміло перейде кордон.
І я зрозумію – ти дала найкращу з основ.
