I
Навіщо очі, коли не
побачиш сонця угорі:
останній промінь від’ярів,
як нас на світі не було.
Зима ніколи не мине
віднині в жодному із міст,
де шолухою стерся зміст
простих понять «добро» і «зло».
Сумління хай мовчить твоє:
яка різниця, де ти є –
чи уві сні, чи наяву?
Подякуймо ж тепер зимі
за холод, за червоний сніг,
за волю дику і нову.
II
Залізом голосу зима
назве Содомом місто це,
насипле сіллю на лице
майданів, вулиць і домів,
і зазвучить її сурма
серед закрижанілих стін,
і збожеволіють людці,
згубивши лік ночей і днів.
Запам’ятай мене таким,
як нині – поки що живим,
у пам’ять закарбуй ясну.
Заснеш останнім сном – тобі
я буду снитися тоді,
коли і сам, як ти, засну.
III
Яка різниця, хто раніш
засне, укутаний у сніг –
однакові постануть сни
в твоїй уяві і моїй:
тут натовп без числа, і між
святими посивілі ми,
віднині вільні від вини
Ісусів сонми і Марій.
У місці, де спинився час,
в руках тримає кожен з нас
блискучу золоту струну.
Тут і початок, і кінець
світів, і з нами Боготець,
і Богосин, і Богонук...
