Дзичання комах
під щелепою мого балкону –
нестерпне;
невтомний сусіда приводить оселю
у вигляд швейцарського сиру;
і знову убивче електро-“дз-з!”
а зліва – телефон-параноїк
щохвилі зривається,
голосячи скажене “дз-з!”,
і двері скриплять разюче-монотонно…
Така собі пекельна какофонія:
біля басейну киплячої смоли
сотні чортенят
зухвало вистукують ратицями
шедеври Вагнера
і підсвистують…
Браво!..
Поставлю сприйняття на “pause”
і чую тільки,
як виконує кімнатна рослина
священний ритуал фотосинтезу,
як падає вниз усередину слово ніколи,
як парафіном свічка оплакує фатум,
як виростає байдужість жінкою-вамп,
як осідає пилюка на меблі, що сплять,
як приходять думки,
від яких важко дихати,
як в годиннику вічності сиплеться пісок через отвір,
до нового відліку часу,
як падає пасмо волосся на чоло,
у мить до вибуху овацій,
мить, коли говорить тиша…
