Ой вербо, вербо, скарбе мій хороший,
О радосте дитинна,
Моя гірка і пряна квітко,
Навік невинна.
Густі озера дивної країни,
Від спраги потемнілі,
І на губах тужавість доброї води
І смак ванілі.
Ой вербо, вербо, кроно кучерява!
Без короваю
Тебе у сукню білу сповинуть
І поховають.
Складуть до ями всю тебе від світу,
Усю до струнки.
І нерозтиснуту долоню,
І подарунки.
Ой вербо, вербо, скарбе мій найкращий,
Складуть у гріб байдужі
Ті подарунки, що тобі я дарувала, -
Прив`ялі ружі.
І не в романах дамських сушені пелюстки
Між сторінками, -
На білім шовку сипані-задавнені,
Багряні плями.
Ой вербо, вербо, скарбе мій солодкий,
Як тяжко падають на груди,
Неначе груддя чорної землі,
Лукаві пересуди!
Тож, наковтавшись чорної печалі
Липкого диму,
За чорним шлейфом жалібним затрунним
Чужою йтиму.
