1
Літак запізнюється…
На чотири години.
Як добре, що у повітрі –
Без землетрусів –
Як треба умерти –
То все відбудеться швидко.
Умерти? Тобі? Ні.
Такого не може бути.
Такої сили тяжіння
Немає ні в кого зі смертних,
Окрім твоєї дружини.
2
Ось ці, що поруч –
їх двоє,
виклянчують «handy».
Обручка? Зі мною.
Але ж – їм пофіг.
Про силу тяжіння…
Про силу спротиву
Про силу моєї любові –
Їм не дізнатись,
Але – вони милі,
До речі! Тут –
Фільтрація бегемотів…
Мене ледь не пропустили.
То ж будь обережним –
Страшенні протяги:
Кістки аж зводить до болю.
Але… я у тебе розумничка –
(подерли мене до крові)
Волосся? Ні не відрізала
(трохи іще залишилось)
Звичайно, що я не змінююсь,
Звичайно, що я - обережна,
Звичайно, що – коштовності
Відправила до камери схову –
Ну, як же: серце, печінку, нирки –
Вистачить операцій!
Хочеться просто жити…
Давитись повітрям сонячним,
На мить – про тебе не думати…
(може гайнути на «бумері»
от із цими двома…)
їм від мене нічого не треба –
Тільки мої вірші!
І тобі навіть смішно?
А мені чомусь ні.
Віриш?
3
Бегемотам - ріжуть лапи.
Я так подумала –
Це ж не вперше видовбують
Трупам очі, мене беручи у свідки.
Ну чому, ну чому знову боляче?!
Я би мала до того звикнути,
Що кістками каміни розпалюють
не собачими, а людськими…
Ну чому, ну чому знову боляче?!
Я би хотіла снідати правдою…
(тіла її рештками)
Я би хотіла… Чесно!
Вбратися в біле, взяти
його револьвер і застрелитись…
(він пробачить мені ось це)
Але тепер – не тридцять третій –
Щоби стріляти дітей!
4
Потрібно зійти…
Зійти потрібно. Це все не моє.
Це тільки аеропорт «СУПЕРстатичний»,
(не мій «Франкфурт-на-Майні»)
де існує тільки одне віконечко
Із написом: «Громадяни…»
А я тепер хто? – «Frau»,
Звучить – як «гестапо»
(ось «тут», принаймні).
5
От же змія!
Хто?.. Звісно, що я.
На мене полюють лагідно.
Я приручусь до найніжнішого –
Ні-ні! Його – не жалити.
Я – чесна змія.
Іншого?..
Іншого може не бути
такого красивого шансу.
«Кроваво-зеленого смаку»
в житті та не спробувати?
Мене ще ніхто не називав
«божествєнно…» своєрідною
Та я ж йому буду рідною…
(тільки без пошлостєй!)
Просто С Е С Т Р И Ч К О Ю
6
Нарешті!.. Літак твій
Успішно завершив політ.
Я знаю, любий, знаю…
що ти ще з учора
закреслив у календарі
усі безкінечні дні,
в яких проживав без мене.
Що фото мої
ти знову
шизофренічно
поклеїв на стіни
кімнати, в якій НЕ
Існує більше…
(так не може тривати вічно!)
Ну послухайся раз ужитті
тверезого глузду -
що там каже параграф
подружнього кодексу:
власних дружин люблять –
але… не сходять із розуму!
Таких, як не годуй,
як не стелися бісером,
а все одно, ти не вгледиш її -
буде тікати до лісу.
Нарешті!.. Літак твій
успішно завершив політ.
7
Ну от. Фініш.
Здається, приїхали.
Тебе знову до мене ведуть
чужими кордонами.
Відповідати чітко:
- Хочеться України, синку?
от, яка «неудачка»,
а вона, ТВОЯ Україна,
давно не твоя, а НАША.
А!
Ти знову, ти вкотре
на двоє поділений –
І начебто за
«освободітєлєй»,
тільки тобі це до лампочки…
Дайте додому просто!
Адже у цьому просторі –
стільки землі, що кожному
вистачить ще й залишиться…
Навіть самому Господу
стане землі в Безрадичах.
8
Нарешті! Тебе побачила…
Стрибаю у натовпі –
Квіти! Червоні квіти!
Їх так легко розгледіти…
От! Помітив…
щока – неголена
ні слова, ні слова
просто… тримай мене
міцно тримай
ні-ні, тільки не плакати
тільки ловити
як кутики губ твоїх
ніжать долоні
ці миті мабуть
найдорожчі за все
прожите з тобою
тепер і потім…
мені ще вистачить
мені ще стане
твоєї віри
на довгі –предовгі роки…
Ну, досить,
Мій сонячний, досить.
Чекають батьки, друзі…
цей світ у такій напрузі –
це ж будуть найкращі проводи –
погодься – не зустрічі.
Та що мені вже до того?
Літак мій на захід строго –
ще кілька тижнів для галочки…
А на моєму «Відрадному»
мокнуть самотні лавочки.
Кажуть - що діти виросли,
Кажуть – що діти змінилися,
Кажуть, що діти народжують
Власних маленьких дітей!
Тільки, скажи, навіщо
потім писати вірші
потайки від людей?!
Та потайки навіть від себе –
(бо все, як в останню путь)
бо ж виростуть, вірші виростуть –
і проклянуть…
Мені би навчитися шити чоботи –
а й справді, ну що за звички:
словами жити,
словами вірити,
словами любити і
сквернословити…
Але ж!
Я сьогодні лагідна,
стовідсотково спокійна:
руки мої - ватяні,
серце моє – покійне.
9
Тихо…
Яка пустеля…
Господи! Чуєш,
То не за мною дзвонять?
знову до мене провесінь
вкотре приходить боса
землею сирою з насипа,
(отого, що наді мною)
снідає і голосить…
а наді мною – світло,
а наді мною стільки
білого-білого простору!
навіщо би їй приходити,
навіщо би їй удосвіта
шуміти сивими соснами?..
Досить.
Ця тонко обжита темрява
крізь мене пускає корені…
ще глей, ще земля, ще поки
торкаюся тілом дошок –
чотири стіни – це спротив?
Чотири стіни - це жаско?
Насправді мені не страшно.
Насправді мені не холодно –
