Уже після того, як вечір лягає на ніч,
І сни-лабіринти свої відчиняють ворота,
Збігається військо моє безтілесне на клич:
На головах воїнів моїх – дешеві колготи
Скриплять револьвери в руках від сухої іржі;
Погублено кулі, коли пролітали над містом;
Звиваються учні мої, ніби сонні вужі,
Вдихаючи ніздрями тишу кімнати зі свистом
Я кликала їх, але зараз боюсь підійти;
Боюся повірити, ніби то я – їхня мати;
Вони ж відкривають голодні і чорні роти,
І все, що я маю тепер мушу їм згодувати
Згодую Жалю всі надії на завтрашній день;
Печаль нагодую доста потенційною радістю;
Доїсть Меланхолія залишки моїх пісень,
І з чим залишуся? Та тільки з одною ненавистю...
