Музо моя, не дивися на мене примружено,
хоч у громадському шлюбі з тобою, то що з того?
Те, що загублено з часом, ми не надолужимо,
але ще падають мрії із неба зірчастого.
Кожного разу приходиш ти з новими примхами,
часом чекаю на тебе, як ката - ув"язнений,
часом біжу за тобою крижинами крихкими,
часом лечу, відчуваючи крила за в"язами.
Ти вже не дівчинка юна з тремтливими віями,
вирізниш істину між метушнею й марноттями.
Вітром уяви ми збіжжя-слова перевіяли,
скільки віршів-діточок зачиналися нОчами.
Різні на вроду, як всі кольори веселковості,
всупереч втіхам рожевим - бузковіють думами.
Поміж рядками - життям закодовані повісті,
дійсність жива і , неначе , не нами придумана.
Музо моя, ти непевна і не передбачена.
Все, що довкола творіння - усе меншовартісне.
Вибач, бо може від цього і важче нам -
Слово найпершим булО, і ми знову на варті з ним.
