| © Оля Фабіровська, 12-01-2008
|
Бажана дорога, що вела у даль…
Її захлиснула вона з головою,
Покинувши дім і відкинувши жаль,
Подалась кудись, де розгледіла б волю.
Бідняцьке життя остогидло вже їй,
І вічну роботу терпіти несила,
Подалась за покликом мрій і надій,
Ліниву блаженність знайти захотіла.
В дорозі реальність жорстока відкрилась,
А замість свободи – лиш мука голодна,
Фантазій багатих спустились вітрила,
Поникла краса вся її неповторна.
Марніло лице щохвилини, щодня,
І зник вже природній рум’янець давно,
Підошви десь зникли, та йшла навмання,
Спускаючись нижче і нижче… на дно.
Прийшла перш у місто велике й красиве,
Та щастя їй там не судилось:
Служить мала людям безстидним, паршивим,
Свобода нещасній лиш снилась.
Втекла і подалася далі в дорогу,
Невпинно пилюку топтала,
Аж поки нарешті прийшла до порогу
Борделю… і там заробляла.
Продавши невинність, отримала плату,
Та муки душевні занадто важкі!
І знов вона мусить дорогу долати,
І їсти лиш трави сухі.
Вже ноги не слухають, спина болить,
А шлях все іде нескінченний,
Та раптом - хатинка край шляху стоїть,
А в ній – відпочинок блаженний.
В куточку лежить постільчина убога,
На неї звалила помучене тіло,
Заснула тривожно, та й бачить небога:
Що мертва і в пекло крокує сміливо.
Дійшовши туди, зупинилась на мить,
Підняла угору запалені очі,
І диво: сам Бог ось на неї глядить,
І голосом гучним до неї голосить:
«Ти, дочко, блукаєш по світу дарма,
Не знайдеш ніде волі тої,
Усюди тебе загарбають пута,
Усюди пригнуть спину твою.
Вертайся додому, до мами, що плаче,
І долю свою проклинає,
Скажи їй, що любиш, втри сльози гарячі
Й ніколи вже більш не лишай».
«О Боже, чому ж Ти говориш зі мною,
Хіба маю право я бачить Тебе,
В гріху потопило давно з головою
Прокляте життя мої мрії й мене.
Забула молитви, яких вчила мати,
Згубила свій хрестик, що батько зробив.
І тілом своїм почала торгувати,
Не варта я того, щоб Ти все простив».
Та Бог лиш всміхнувся, не мовив ні слова,
Лиш перстом вказав їй у небо,
А там – мати, батько, і хата чудова.
«Ось, - каже, - це чекає на тебе.
Ти мучилась довго, і я усе бачив,
І кажу тобі: більш не будеш терпіти,
Віднині я щастя для тебе призначив,
Побачиш його, варт лиш очі відкрити.
Прокинься, дитино, ти знову удома,
Забудь всі нещастя й турботи,
Послухай, що каже худібка знайома,
Доглянь її, ну ж бо, візьмись за роботу.
Та більш не шукай вітру в полі, не треба,
Знайдеш радість в рідному краї,
Подякуй лиш мамі - молилась за тебе,
То завдяки їй я з тобою, ти знай».
Прокинулась враз і не вірить собі:
Ось та, що веде в дім, стежинка,
Й вона йде по ній у сльозах, у журбі,
Й заходить в чудову хатинку.
А там за столом батько й мати сидять
Заплакала, впала і тихо сказала:
«Прошу вас мене в рідну хату прийнять,
Я довго блукала і щастя не знала.
Простіть мене, милі, дурну і малу,
Дозвольте із вами роботу ділити,
Я будь-яку кару на себе прийму,
Аби лиш в сім’ї тепер жити».
Заплакала мати, і батько пустив
Скупу чоловічу сльозу по щоці,
Прийняли дочку без докору, й прийшли
В бідняцькій домівці спокійні деньці.
Послухайте ж всі, ви, дівчата, пораду:
Синиць своїх з рук не пускайте нізащо,
То й згодом журавлики з неба присядуть:
Їх Бог вам пошле за життя роботяще.
А йти аж за ними в далекі країни,
Летіти під небо не треба,
Ходити не вміє ще добре людина,
Куди ж їй, нещасній, до неба?
І навіть як вийде на гору високу,
Щоб звідти до нього дістати,
Відразу впаде у провалля глибоке,
Що можна і пеклом назвати.
|
|
|
| кількість оцінок — 0 |
|
