Терновим вінком було наше кохання,
Воно кололо усіх навкруги,
Терновим вінком було наше кохання,
Та зупинити його ми не могли.
Хтось сміявся із тернового вінця,
А хтось жалів нас,
Та кохали ми до кінця,
До апогею цього дійства.
Ці терня кололи наші серця,
Та ми не знімали його довгий час,
Ці терня впивалися у наші почуття,
Та ми терпіли повсякчас.
Минали роки, і кохання минуло,
А ми були разом, терпіли нас двох,
Минуло усе, усе проминуло,
То ж може давай забудемось?
Аби не мучити наші серця,
Бо може знайдемо когось ще.
Аби не мочити наші минулі почуття,
Бо так можемо опинитись у безодні.
І ми розійшлися на віки віків,
Ніби забули кохання,
І ми розійшлися на віки віків,
А може зійдемось в останнє?
P.S.Це не я захотіла забути нас двох,
Ті квіти, недоспані ночі…
Це ти захотів забути обох,
Бо ніби сон тобі віщий це напророчив.
Це ти уважав, що кохання – вінець,
Це ти хотів, щоб так було,
То ж для мене ти просто мрець,
Прощавай! Хоч я тебе ще не забула…
