Пасаж
Ти розділив
Мою весну
На двох.
На двох –
Свинець
І золото.
Кудись
Спустошено
Зникав.
А потім
Гордо
Виринав
З білого туману.
Наївне
Серце
Молотом
Ударяло
У збайдужілі
Груди.
Не відало,
Не знало –
Я літо,
А ти – спілий
Грудень.
Тривожно
Билася
Заграва
У злато-сині
Далі.
Зеленкуваті
Крапельки
Весни
Крюшоном
Землю
Напували.
Пуста
Забава.
А сни?
Молодими
Губами
Упивались
До болю
П’янким
Напоєм
Солодкі
Нектарки.
Крізь
Спрагу
Запізнілого
Кохання –
То зав’язь
Долі,
То осені
Вічне
Прощання.
В розгублених
Дзвонах,
У молитві –
Безодня
І грішне
Чекання.
Птахи білого крила
Укри –
Старожили
На тернистих
Шляхах України.
Обожнювали ніч,
І дню
Поклони били,
Рідну домівку,
Січ
Ревно
Кохали,
Їй віддано
Служили.
І зорювали
Чорноземи
Правди.
Та раптом
У Трипіллі,
Серед
Кукутанів
Трапилося
Лихо.
Золоті жили
У дивний спосіб
Словом журби
Укрилися.
Халепі
Наївно
Віддалися.
Лихо тихо ...
А та, остання?
А ми?
А та (сини!)
Їм мачуха?
Чи мати?
Не знати.
Не злися.…
До нової
Ери –
Птахи заневолені,
Подаровані
Скіфами
Дарію,
Укри –
Миші,
Скрупульозно
Зчалені,
Що їх
Перси прийняли
Від скіфів
За данину,
Риби
На переправі
Через Дунай,
Стріли,
Що летять
Темінню
Крізь рай.
Куди? –
Не знають.
До Арати?
Де шумери,
Хети, ахейці,
Кельти, кіммерійці,
Арійці
Чи сармати,
Котрим дав
Бог Арес
Золоте Руно
В наділ:
Випасайте вівці! –
І Апілак –
Жертовний
Меч
Дволезий.
Чиїх
Часів
Невинні
Стезі?
Чи грек,
І римлянин,
Авар
Чи половець?
Лиш стомлений
Варяг Аскольд,
Білявий чуб,
А погляд непоборний…
Чиї сини?
Де Укригів слід?
Лиш журавлі
Курличуть
Крізь віки.
Зазивно…
Дивні.
Слов’янські птиці
Кличуть нас туди,
Де злука…
Поту
Радощів
І сили
Злоби.
Кравенці-коровичі,
Що ревно
Сповідували
Культ Бика,
Священної Корови,
Наївно вінчалися,
У Кия столиці.
А потім
На кров’яних
Шляхах
Прощалися - зосталися...
Потугами фізичної волі
І плодами людського
Розуму.
Мимохіть
Тоді
Єдналися
В батьківській
Оселі
Карпатські гори,
Дунай,
Дніпро,
Прип’ять,
Двіна,
Рай-ріка,
Дон,
Донець,
Воронженець
І Сурож –
Велесова
Книга.
Слава.
Райської
Краси
Трипілля
Від земної роси
До небесної стелі
Розголосилося
У пам’яті
Сварога.
На всі грядущі
Часи –
Нові
Народи
Розчинилися
У етногенезі,
Незрозумілі
Голоси.
І досі ревно
Стогнуть
На окраїні
Святої
Країни,
Окраїні закляття,
Ритуалу
Священної
Корови:
Святої волі
Кривава
Сокира,
Ритуальна чаша
Бога
Ярила
І плуг
Землянина
Василя.
То хто?
Дамоклів меч
Чи водопійний Ріг
Достатку
На вісь
Життя
Нанизалися
Статком?
Ключем
Буття
Курличуть
Птахи
Білого крила –
У сині
Далі.
Не треба
Каяття.
Води –
Скрижалі,
Тривісники –
Поранок,
Полудень
І вечір
Утворили слов’янські
Предтечі.
На семиріччі,
У скраю
Земному –
Благовісний
Народ –
Країна
Доріг
У сонячному
Статку.
Усе решта?
То матінки-історії
Пругкий
Батіг…
Історію
Не розвернеш
Спочатку…
Учорашні,
Нинішні,
Грядущі
Печалі
Вересової
Книги –
Дитина,
Мама,
Татко
І вогнянисті
Далі
Богумирової
Ниви.
Вогняний хлопчик
Враження від Ф. Кафки “Замок”
Дорога. Порох.
Доповзу.
Дійду.
Ніч.
Ворог
Не заскочить
Зненацька
Мене.
Долечу.
Вирину
Крізь
Світ незнаний
У Дім коханий.
Час промине.
Не знайду –
Заберу,
Вижену
Зморену
Величину.
Вичищу,
Відбілю.
Від неба
Відірву,
Вимолю
Висвячену
Долю
Для тебе.
Нене…
Де
Галки
Чорним
Укривають
Землю,
Де сиві
Горлички
У садах
Мило
Воркують,
Де дивні
Яструби-горяни
Надміру
За життям
Пильнують,
Там гонорові
Пани
Під музику
Органів
З вітрами
Танцюють,
А звихрені
Горгонки
З Говерлою
Фліртують.
Усесильні
Світу
Сього
Тамтешній
Замок
Обплітають.
Там центр
Європи –
Ядро –
Свічниками
У сутінках
Південні сили
Північних
Доганяють.
На перехресті
Заходу
І сходу
Кривавими
Ранками,
Крізь слізні
Цноти
Долі,
Одвічне
Сонце
На плечах
Цілющу
Носить
Воду.
А зорі?
Щоденно
Потопають
У синіх
Снах
Святого
Поту…
Тими
Шляхами
Йде хлопчина,
Від радощів
Зачах,
Родові
Карпатського
Народу
Несе
Краплину
Віри,
У серці
Знак.
Потоками
Збігає
Срібна
Сльоза
У сині води
Дунаю.
Дитинно...
Тільки життю.
Сміятися
З горя?
Невинно.
Щасливий,
Хто
Навчений
Жити
Для волі.
Вклонитися
Долі,
Коханню,
Творінню
Святому,
Радіти,
Що все на твоєму
Шляху
Задивлене
У тебе.
Що дзеркало
Неба –
Це ти,
Мій народе.
Так дивно
Укарбований
У час.
І місяць
На небі
Має дивну
Потребу –
Себе
Захищати.
І нас.
Грані світу
Душа
Над долею
Схилилася,
Нагнулася
До низу.
Кров
Через вінця
У чаші щастя
Перелилася –
Течія миру.
Душа
На долю
Наступила,
Зашморгом
Затисла
Шию…
Душа
Чи доля?
Вірю
Чи не вірю?
Той дух
Кричить:
Віднови
Мене,
Я хочу,
Аби
Долю
Веселки
Воскресили.
Небо не знає –
Добре це
Чи зле?
Які йому
Призначить
Сили –
Чи, може,
Вихору
Земного,
Чи благосне
Вічності
Буття?
Чехи,
Австрійці,
Пруси,
Скандинави,
Арійці –
Роди?
Язичники й християни.
Коли?
Куди?
Заговорила муза
Чотирма
Вітрами:
Один від
Сонця,
Другий –
Минулими часами,
Третій –
Дивував, писав
Незнаним,
Четвертий…
Про життя.
Коханий,
Ти – це я.
А я –
Отрута й
Бальзам,
Радість
І журба.
Учорашня кров
Тече
Моїми жилами,
Мій дух
Добірно
Іде
Майбутніми
Шляхами-схилами.
А я теперішнім
Дощем
Долю
Напуваю.
Куди йти,
Не знаю…
Незвичними
Сльозами
Над долею
Небо накрапало:
Зоставайся
Собою!
Крилами,
Білими
Знаками
Мене в синю
Даль
Кликало:
Я руку
Правди подаю
Тому,
У кого – щастя,
Бо кохає,
А зло страху
Зо страху
Тікає.
Я там, де ти.
Де ми обоє,
Там майбуття,
Там Слово
Славою
У Сяйві.
Марево.
Народ.
Життя.
Заквітчують
Свята
Святами.
Літами
Київ
І Говерла.
У Сизих доріжках
Земля –
То я.
А небо,
Велично
Пише
Нотами –
Знаками,
Силою
Земного
Ядра
Говорить
Про
Злуку,
Про неболиття
Країна
Україна.
Крапелина щастя.
Я – стомлена
Куріпка.
Ховаючись
Від жахів
Життя,
Забула про час,
Забула про світло.
Нема вороття…
Навпроти мене –
Дві зими.
Там тиша,
А тут –
Спокій.
Я – те,
Я – се,
Я світ широкий…
Не хочу
Такого щастя.
Бажаю
Стрімкого
Потоку,
Серцебиття,
Коли
Сонця неспокій
Виливається.
Сині простори –
У майбуття.
Ми – діти,
Сонячних
Квантів
Нащадки,
Великого.
Руху
Які екскурсанти?
Крутизна –
Дорога.
А час
По білих литках
Шмагає
Щосили.
Тікаю
Щодуху.
У кволих руках
Міцно
Тримаю
Долю.
Здається,
То не доля –
То Знак.
То Білий
Камінь.
Зриви –
Я
На шляху
У чорнім бруку...
Та раптом
Сили неземні
Мені під ноги
Упали..
Взяли
За праву руку,
До зір
Знеможену підняли...
Я
Птахою
Неспокою
До
Небесного
Горнила
Душу
Заганяю.
Динамікою
Всесвіту
Мене
Доганяє
Добровільна
Основа
Небесного
Дива,
Березень,
Руками
Бере той
Білий
Камінь,
Від землі
Відриває
Планету й мене,
До центру
Галактики заганяє.
Емісія
Сонця.
Емісія
Розуму
Заповнює
Космос
Думками,
Шляхетна
Родина
Землянина
Торує свій
Уділ
Міжгалактичної
Магічної програми
Магічних ядер
Магічного квадрата.
А потойбічні
Юпітера внуки –
Іо, Європа,
Ганімед
І Калісто, сто
Орлиними
Дорогами
Крізь
Білі
Нетрі
Йдуть
Віками
До
Небесних
Храмів
Науки.
Небезпечна
Діагностика –
У храмі
Чужому,
Землянине,
Шукаєш
Усебічного,
Безглуздо
Тиснеш
На перо
(Містика?),
В долонях
Викресати
Ватру
Хочеш
Вічного.
Перед
Такими
Диваками
Земний
Світ
Щільно
Зачиняє
Брами…
Дивно –
Злу
На зло
Той одинак
В руках
Свічу життя
Тримає.
І тужавіє
Колос,
Спіє урожай.
А Галілей
Небесним
Розумом
Нас,
Недолугих,
Научає:
Не те є
Справжнє,
Що для натовпу
Важливе,
А те,
Що годен
Ти прийняти
На власних
Хоругвах.
Живеш?
Ідеш.
Біжиш.
Куди від себе
Утікаєш?
У твоїх
Жилах
Знак –
Крізь
Прірву
Часу
Живильними
Стежками
Проросте
Новий
Дивак...
Рутенія – є
Не клином забиті,
Не тином
Підперті,
Загущені слова –
У славу затерті.
Їх величають
Богеми
У темряві світу.
В терновім вінку –
Жіноцтво.
На долі паперті
Страждає
Рутенія.
Жінка –
В екстазі,
У ритуальному танку.
Утікаючи світлом,
Шукати минуле?
В критеріях
Огняного
Лиття
Згадати заснуле,
І певне,
Не знати,
Що воно –
Майбуття,
Що воно – лоза
Долі!
Абсурд.
Яке вороття?
Душа,
Наповнена
Цвітінням.
Небо злилося
З тісними нетрями.
Не відало,
Не знало,
Чим
Прислужитись
Долі ,
Зору, серцю?
Добре,
Нахилилося…
І що?
Доволі!
Скресами –
Цілунками
Яскравіє
У сонця склепі.
А останні штрихи?
А зорі?
А небезпечне незнання –
Маразм?
Щасливе майбуття
Лежить
В нардепа
У шухляді,
І відраховує
Незвичні
Серцю
Спазми…
Заповнюючи
Скручене життя
Словами,
Назвами,
В сльозах
Вирує
Полум’я
Доріг,
Від сонця
Зичить
Водопійний ріг
Достаток
Й славу
Муза.
Керуючись
Роками,
Крізь проріз
Часу
Тишиною,
Святим
Омофором
Терпкого
Туману –
В долині
Рутенія.
Божа
Ружа.
Є.
А там,
За лисою горою,
Рабині
Слів
І сліз
Мовчазною труною
Жертовно
Обнялися.
За ними –
То руська
Правда,
Княжна
Анастасія,
Ярославівна славна
У мурах
Руїн
Хустської
Фортеці
Блаженно спочиває.
Століттями
Ревно захищає
Від злісної
Орди
Рутенську
Землю…
Строк
Стікає .
У сьомому
Коліні їй
На допомогу йде
Ілона Зріні,
Палка коханка
Сонця,
Поза законом
Рабства,
За згодою
З природою,
Обороняє
Замок.
Паланок,
Жіноцтво
Повстає .
Хоч тіло
В муках
Помирає,
Та Дух
З Душею
Оживають,
Замовлена
Свободою
Рутенія –
Свята земля,
Рутенія –
Життя, є.
Володарки й рабині –
Руського
Роду
Твердині –
Леліють
Волю
В синіх
Снах.
У горах.
У Володіннях
Земної
Окраїни
Терезія
Марія
До нових
Вод свободи
Привносить
Нові
Сили,
Знак –
Русини
Звільнені з кріпацтва
І до письменства
Шлях
Пробили…
Удячні
Її сину,
Цісарю Йосипу,
Вклоняться
До ніг.
Він першим
Зміг
На європейському
Притоці
Відкрити українську
Вищу школу...
І через декілька
Століть
У глибині
Нелюдського
Замору
Народяться
Слова:
Українська
Земля,
Карпатська Україна.
І схиляться
Слова
У словотворення,
І проростуть
У лірі
Марія Підгірянка
І Миколая
Божук.
Жінки і жінка.
Україна –
Земля
Священної
Корови,
Край амазонок,
Мудрості
І Світла.
Учорашній
Крок –морок.
Нині, завтра,
Після –
Перегорнута
Сторінка
Мови,
За вітром –
Де воля,
Де зорі
Злітають
Слова:
Рутенія,
Жінка,
Доля.
Україна.
Життя.
Українка.
Літній бунт
Тягуче сонце
Стало
Плакати.
В очах
Несхибно
Вогняних
Я бачу
Сенс.
А ти –
Залатати
Не зміг
Кохання.
Не зумів.
Абсент
Життя
Вже вихилив
До дна.
Я в полі вітер,
Сама.
Сліди
На стелі –
То мій слід,
Там я залишила
Кохання,
Там душа моя
Втомилася
Зрання.
Я йду туди,
Де крила
Обірвалися.
У пам’яті
Не відцураюся
Тих дивних
Злетів.
О, дивна
Жінко!
Апологети
Зам’яті,
Не захистять
Твоїх
Атлетів-думок.
Лише
У небі
Тремтить
Червона заграва,
Несе на губах
Солодку спрагу:
Я Новий політ,
Я кохана.
Хоча на серці
Учорашній
Морок,
Увіходжу,
Крок
До сонця –
У новий світ,
У світ повторень.
