Жило-було рильце свиняче,
Гарненьке таке, невеличке.
Бувало здавалось, що рильце це плаче,
Бо було воно трохи того..істеричне.
Було воно таке талановите,
Вигадувало з нічого трагедію,
І хіба не люблячою мамою було сповите?
І чи батько забув його в своїй елегії?
Та рильце все плакало і сумувало,
І, здавалось, нема трагічнішого життя на світі.
І в Новий рік зібрало сили і зателефонувало
До сірого хвостика, блукаючого в еліті.
Чи може хотіло воно його поздоровити?
Чи може що інше рильце хотіло?
Та хвостик лиш помахав йому хвостиком,
І в Новий рік пішов він сміливо.
P.S.: З Новим роком!
Той, хто сказав, що сум – перманентний стан розумної людини, був неправий.
