Жив був Чахлик Невмирущий.
Майже зовсім непитущий,
Та з роками став худющий
І тому страшенно злющий.
Ще як юний був – сміявся,
Над зозулями знущався,
Із гадалок потішався,
Як хотів – так розважався.
Але йшли літа поволі,
Деякі провів в неволі,
А що сили стали кволі,
То й болячок мав доволі.
Лиш не мав в житті стежини,
Ані друзів, ні дружини,
Ні будинку, ні машини,
Ні ощадної книжини.
Все набридло аж до смерти!
Остогидло спати й жерти...
Чахлик вирішив померти.
Але ж прізвища не стерти!
Бо у роді Невмирущих
Не було маложивущих.
Це закляття всюдисущих
Диких тролів триклятущих!
Вже і з даху він кидався,
Під Камазом розбивався,
Вени різав і стрілявся...
І у морзі прокидався!
Аж якoсь сидів в клозеті
І надибав у газеті,
Що в далекому Тібеті
Відкопали у кюветі
Старовинний бульбулятор
(З вигляду – як карбюратор),
А всередині – дозатор,
А в дозаторі – вібратор!
Хто до нього прикладеться,
Тoму два рази гикнеться,
Потім три рази пчихнeться –
І сердечко розірветься!
Чахлик усміхнувся мрійно:
“Ось тепер помру спокійно!”
Тричі сплюнув традиційно
І подався енергійно
Літаком через Одесу.
Тут Амур досяг прогресу
І зазнав козак наш стресу –
Закохався в стюардесу!
Щось у серденьку розлилось,
Щось затьохкало, забилось,
Все на світі зупинилось –
Знову жити захотілось!..
Роздобув букет для дами
І з благословення мами
Повінчались під зірками
Та й махнули на Багами!
Але стоп! Не все так швидко…
Читача дурити бридко...
Бо в людей буває рідко,
Щоб сухарик звабив квітку!
Дівчина була вродлива,
Довгонога і спесива,
Тож не трапилося дива –
Ні, взаємність неможлива!
Тут почaлись в серці глюки
І не зніс наш Чахлик муки –
Голову схопивши в руки
Вмер від горя і розпуки.
А мораль цієї байки
То вам не шуруп до гайки!
Не потрібно тут ні лайки,
Ані пряника й нагайки:
Без кохання ми – нізащо.
Без кохання ми – ніщо.
І лише з коханням – Дещо!
Та ще трохи – й знов ніщо...
