Як колись казали люде:
«Хай вам щастя й радість буде»
Та з чого тут радіти,
Якщо немає кого полюбити.
Всі навколо – оскаженіли,
Всі навколо не зрозуміли,
Що більша річ, ніж жити –
Це сердечно когось полюбити.
А життя летіло небом,
Його зловити не змогли,
А життя дивилося у віконце,
Та розгледіти його не мали сили.
Серце мліло за тобою,
Та боялася зізнатись,
Ти сказав, що не злишся без бою,
Тож вирішила я почекати.
Та чекати довелося не годину, не хвилину,
Ох, як гірко мені жилося,
Та чекати знайшла силу.
Я чекала і чекала,
Думала: «Та ну його до бісу!»
Та сказати – не сказала,
Здавалося, чекати не було змісту.
Вийшла в вечір погуляти до свого садочка,
В темряві нарвала квітів, сплела віночка,
Вдягнула його на волосся темне,
А полум’я – жевріє,
Серцю від того мило, серце радіє.
Ходжу в вечір понад ставом,
Слізьми вмиваюсь,
Я б йому сказала,
Та сили не маю.
Уже ранок, сонце світить,
А я далі ходжу;
Люди в очі не сміються,
Про себе радіють,
То хай їм пекельні слуги серце і загріють.
А я ходжу, рву на собі коси,
Співаю пісень,
Ледве голос виводжу.
Повернулася додому –
Бачу, хтось там ходить…
Підійшла поближче, придивилася –
А ж сама не вірю!
Милий мій, кохання моє,
А серденько – мліє!...
Очі свої протираю –
Та ні, не здалося,
Ближче підійти боюся –
А раптом піддалося…
Я не знаю, що за диво!
Невже дочекалась?
А я Бога молила лише, щоб не здалось
Та ні, правда то є,
Він стояв всміхався,
А потім у коханні мені зізнався.
Як колись казали люде:
«Хай вам щастя й радість буде»
Та я тепер маю з чого радіти,
Бо маю кого любов’ю гріти.
