Набрякла безгомінь вечірньою втомою повна.
І гасне півусміх. А погляд - як прірва бездонна,
Неначе в очах потьмянілих тече беладона,
Немовби не день цей, а світ добігає кінця.
Дрібні мишенята – то пальці, що бильцями крісла
Втікають хутчіш від імли, що в кімнаті зависла,
Імли, від якої у грудях немислимо тісно,
І серце пташиною рветься з рипучих дверцят
Закисло повітря - ще мить, і ухопить оскома.
Так глухо і порожньо тут - не зізнаюсь нікому…
Аж сяде на руку метеликом дотик знайомий
і тілом проллється, як струмінь живої води
Утома додолу ковзне, мов шифонова сукня,
І сумніви - сірі вовки - перетворяться в сутінь,
І ми – тільки тіні, у цьому пейзажі присутні, -
Ступили у місячну стежку - і щезли, як дим…
