Це просто тихі думки мого спізнившогося серця,
Яке десь застрягло, зачепилося крилами.
І чомусь тремтить, мов останній листок восени.
І вже неможливо сидіти на місці.
Так хочеться бігти, летіти, кричати,
Щоб кроком одним усе припинити,
Єдиним стрибком розірвати пути.
Лише єдина зміна можлива.
Вже чую подих п’янкої весни.
Алеж по весні я завжди помираю.
Та тільки навіщо? Чому усе це зараз?
Коли ще снігам іти та іти,
Коли ще обійме морозного ранку
Мене хуртовина сріблястим серпанком,
Де втомлені ночі від довгого сну.
Чому так багато, так багато зараз питань?
Що відбувається, і хто є я?
Заплющую очі, бо може так легше
Триматись, щоб не відірватись землі.
На мить, з нізвідки з’являється вітер.
І все. Серце у просторі птахом летить!
