Летіли дні птахами над Дніпром,
і я летіла головою долі,
вірніше, падала – усе життя! – і долю
не проклинала, звикнувши до болю,
і не платила за добро добром.
Адже добром було хоча би те,
що я живу, що дихаю, що плачу,
і головне, що чую і що бачу
тебе щодня. Я не жила – неначе
предмет, я існувала, і пусте
було це існування. Та воно
минуло згодом, наче ніч. І синє
мені всміхнулось небо і осіннє
ласкаве сонце. Милий, я обійми
тобі розкрить хотіла, щоб вино
кохання полилось лише для нас,
щоб ми злились у безкінечнім танці.
Та стрінула тебе сьогодні вранці –
і враз розбив надії ти, поганцю:
ти цілувався з іншим, пі...
