Місто моє захлиналося в череві сірого велетня,
вогкі обличчя будинків з незрячими вікнами-більмами.
Мучено ранок пливе поміж ними і не допливе до дня.
Туга нездійснених мрій обпече - не загоїться біль на мить.
Очі впритул, як байдужість калюж, обтікаючих хвилями -
погляд античних героїв із каменю, в себе обернутий,
сірі туманності ранку з них блиск животворності вимили,
душі людей залишили у сітиглій свинцевості тверднути.
Група однакова крові сьогодні у мене і в осені,
вздовж по асфальту стікаюча, стріляна кулями-крапляи.
Невідворотна приреченість стогону-одноголосся в ній,
грішника плачем, що в хвилях потопу вмира нерозкаяним.
Що це? Вуглинкою - іскрою блиснув в погаслому попелі
погляд знайомий , тривожними радощами переповнений.
Роки, дороги, розлуки втопились у ньому, як в повені,
понад словами образ з їх надуманими перепонами.
Тисячі миль, кілометрів на погляді цьому замкнулися,
втеча від тебе - ходіння по колу, з черговим поверненням.
Що ж, ми з тобою холодною осіннню не розминулися,
може оця несподіана зустріч весну ще поверне нам...
