Вже вечір накриває стиха наше буйне місто,
Вже зірочки на небі сяють, як Боже намисто,
Вже місяць виглянув з-за хмар, сповнений доброти й любові,
Вже примари «ходять» в парку. Та ні, це лише тополі…
Вже вечір стиха доплива з-за того краю,
Вже сонця промені останні догора,
А що сказать тобі – не знаю…
Що серце твоє прагне знати?
Що воліє воно почуть від мене?
Можливо, те, що я від тебе приховать бажаю?
Можливо, те, що я тебе кохаю?
Вже сонце зайшло за обрій,
А твої очі гріють мене,
Що скажеш ти мені сьогодні?
Можливо, те, що любиш мене?
Вже вечір вийшов з-за туману,
А ти вуаллю огорнув мене,
Вже вечір оповив наше місто,
А ти кажеш, що кохаєш мене.
Вже вечір стиха відплива на човні своєму,
Вже місяць на небі догора,
А ти летиш від мене…
Я знаю – вернешся колись,
А я буду чекати,
Навіть, як полечу ввись,
То все-одно буду кохати.
Залишилася лише вуаль
І спомини вечора того,
Місяця біла емаль
І відчуття дотику твойого.
Карих очей отих буду у серці тримати,
А вуаль, твій подарунок, буде мене від самотності охороняти.
Вже котрий вечір накриває стиха наше буйне місто.
Вже вечір… вже вечір… вже вечір…
