Золотом осіння печія, збитки снігу, мокро та негарно
Злитки латками розкиданих калюж в дзеркалі потрісканого бруку.
Ще минулі манускрипти скрипаля, затаїли ноти, до весни, в книгарні,
А на босі лапи груш гарчить мороз. Вітріолем вітер в’ївся в звуки
Завмирають спогади сполохані, свої. Шкаралупою шурстять каштани
Невиразних вулиць серпантин, сипле снами , бо йому дитинства шкода.
Із кав’ярень суне бог-зна що – зігріваються похмільні ветерани
Слизько, гидко, вогко. В повновид відгорає стомлена природа.
о1.12.2оо7
