Летів якось дракон понад зеленим лісом
Й угледів дивних вкрай істот,
Бо ж кожна з них, на вогнище збиравши хмизу,
У той же час нерідко розкривала рот.
Хоч і літав дракон по світу вже віки,
Не знав, звідкіль взялась ця дичина.
І завитали в голові в дракона нечувані думки -
Давно вже не трапялась тут подібна дивина.
Король блакитіще не рзумів,
Як можна справи одночасно дві робити так завзято,
Та він, звичайно, й думати не смів,
Що самовіддано настільки хтось вміє проклинати.
Зливались звуки у слова,
Які звучали легко, ненапружено, приємно.
Та в'янула від слів отих трава,
І сонце не світило, і скрізь ставало темно.
Проживши все життя серед добра і миру,
Не міг летючий знати простого слова "f**k",
Яке звучало часто серед виру
Звуків - Диявола-самого-посіпак.
Дракон любив лише природу,
Але всім серцем, так, як вміють лиш в казках,
Тому не міг він допустити,
Щоб демони так просто зробили з неї прах.
До того дня не відаючи люті,
Пішов він по її шляху, не дивлячись назад.
І, шугонувши різко на зібране докупи пруття,
Вмить видобув із себе страшний вогненний град.
Заметушились тут істотки кляті,
Як лиш уздріли, що з неба смерть іде.
Узялись в різні боки утікати,
Хоч розуміли неаперед, хто їх життя сьогодні украде.
Не напишу про ті страшні потоки крові,
Що пролились в той день на мертву вже траву.
Але згадаю, що й тепер дракони ловлять
Заразу, хоч стару, для них таку ж нову.
Отак колись давно прийшли на мирну землю люди,
Зробивши з неї поле бою і жалю...
Прийшли на чужину й навели жаху всюди,
Бо мало виявилось згноїти землю свою.
Не хочу на людину кидати я зневаги
(вона й сама чудово впорається з цим),
А мрію, щоб прийняли до уваги,
Що велетенський світ неважко словом зруйнувать малим.
