круки видзьобують небо,
решетують дощі
та проміння дозують щоденно.
нашпанóвані хмари,
старезні гуцульські верéта,
посивіли від звуку
що лине навкруг безперервно.
і спадають кавалки
від неба на яблунь скелети,
що відловлюють їх
і ховають в глибоке коріння,
щоб мовчать до весни,
бо забуті слова та сюжети,
а із будки суфлера
здається не бýде спасіння...
одзовись, промайни
серед чорної темної ночі,
посвітú ліхтарем
серед хмар за лаштунками сцени -
вже виставі кінець,
і безслівно любов-томагочі
без сльозливих дощів
помирає у небі... у мене.
