І прийде вечір місячних сонат
дитячим болем самітних ночей
високим страхом світлого надзим’я.
І ти здригнешся ставши світлотінню
на сірих мурах і перетечеш
легкою цівкою у гирло річки
якій межею стало джерело
І не пребуде більше задзеркаль
проступить сіль нестерпним шумовинням
і чорнотою дна пообростає.
Тут мінячись не старіє земля
промінячись темнóта не минає
весільне не загоїться цвітіння
як Океанно не стече ріка.
І з ночі згірклих місячних сонат
ти видибаєш сонячним промінням
від Саду до останньої Сурми.
