Пляшка впала на підлогу,
Наляпавши бридкі візерунки на старому лінолеумі.
Склянка порожня
Вона, як і я колись, гатилася об стіну, а зараз трохи тріснула...
Знаю ти є.
Знаю ти віриш і вмієш...
Зроби мене наново. Я втомився:
Кухня стала храмом.
Запаморочення примхою дня.
Сьогодні вже не буду хворіти
Сьогодні вже є на що, а головне з ким...
Хоча, не обов’язково із кимсь
Пиття на одинці стало примхою дня, як і запаморочення.
Я не хочу вмирати,
Я не хочу труни і вінків,
Бо ти є, ти вмієш і віриш,
Бо ти зробиш мене наново...
Мої чоботи наїлися вулиць і снігу,
Мої очі обпилися тіл,
Мої руки по лікті забризкані жіночим шалом...
З кав’ярні до кнайпи
З дому до роботи, по гроші й навпаки
Так було, є і буде завжди...
Хоч інколи на шляху трапляються лікарняні ліжка...
Вони ріжуть мені спину
Вони викручують вени, випивають кров і змушують йти:
З кав’ярні до кнайпи,
З дому до роботи, по гроші й навпаки...
Коли є гроші – тоді багато приятелів...
Але немає тебе.
Тебе, що вірить і вміє,
Що зробить мене наново
Ні, немає...
Я втомився без тебе...
Щогодини споглядаю як розпадається на друзки ще один день
Ще одна доля порохом сходить за склом, що в квадраті у стінці...
Ще один недокоханий недопалок обпалює пальці,
Ще один недописаний вірш ґвалтує сіру сторінку нотатника...
Я втомився без тебе,
Й дуже часто хочу знову до вчора,
Бо тоді я умів малювати багаття
й мити долоні в Північному морі...
Пам’ятаю, до речі, що пензлі і море, лежать у валізі,
Колись візьму цей крам із собою у небо
На згадку...
А долоні ось тут...
Їх запізно вже мити бодай у якомусь там морі, бо стискають вони чужі перса,
Волосся й коліна,
Догоджаючи німфам з борделів, покоївкам, медсестрам
і просто чужим жінкам...
Ти віриш і вмієш,
Ти зробиш мене наново, знаю...
