Розбиваєш усе
і не треба для того багато зусиль -
кохання крихке,
мов кришталь, мов слюда, чи мов лід..
Візерунком на шибці вже в´ється мереживо-квіт -
то дихає вічність - володарка зим.
І не клич вже мене - перебуду цю зИму одна,
я сховаюсь у закутку бувших всіх світлих уяв...
Я сховаюсь, бо темряви чорний, голодний вже гад
тихо заковтує згіпнотизованих птах.
І ловити очима пір´їни тепла,
що злітають в безодню - утіха марна.
І лиш відлиски хмар, як і я,
затерпають у сяйві останнім.
І доки чекати на диво в німім здивуванні?
Затерпаю і шкіру вкриває луска -
лиш ніготь, чи кіготь блука надарма
у піктограмах таємнописання...
Під завивання і стогін вітрів
coн підкрадеться нечутно й душі лабіринт
замкнеться назавжди на вічний засов...
В тім сні шелестить ще казками трава
і над лісом блукає царівна-луна.
Ще сяє пелЮсток блакить пентаграм -
суцвіття барвінку як свідка зізнань...
Та ні, не про те буде сон:
там вOди ще темні
і айсбергів повний нічний океан.
А берег спасіння - на ньому зима.
І з-попід коріння
могутніх дерев
там змії зелені ростуть.
I в´ються смарагдом лискучим -
немов оксамитний гіпноз
і отрута
з шурхотом-шепотом,
може, шипінням,
листя підступне по снIгу повзе...
(Птахо-птахо,
тo зрада тебе вже жере).
