Прилітали два янголи рано в суботу,
Приносили пляшку з святою водою.
Ми посідали спиною до роботи,
І я їм розказав,
що хворію
тобою...
Нажалівся, що ввечері, десь о сьомій,
Починає дзеленькати в грудях дзвоник.
І я проганяю підпиту втому,
І готуюсь до нічної,
від тебе,
оборони...
Обходжу по колу свої володіння,
Виставляю варту і щиро радію,
Що не прокрадуться хтивою тінню
Про-тебе-спогади
І на-тебе-надії...
А стемніє – ховаюся в темному кутку
І пробую не-про-тебе-з-собою складати
Слова, що оборону мою хитку
Захищають на підступах,
Як солдати...
А затим опираюсь на підвіконня
І гадаю: з якого ж сузір’я родом
Оті – із дитинства – Священні Коні,
Що часто паслись
За бабусиним городом...
А хтось же править
Тими Кіньми й досі!
Запитаюся в янголів... Ненавмисне...
Або пошукаю в старенькій DOSi,
Бо від цього і Linux, і Windows
Висне...
...А в неділю просипався вдосвіта-рано
І ходив до церкви ділитись словами.
І текли вони з моєї сердечної рани,
А люди в злагоді
кивали
головами...
І хилились перед Господом мої терези –
Все ж то Йому видно з космічного трону!
Що захищаюся від тебе – нетверезий,
Й що святою водою
кропив
оборону...
Отак і промайнули мої вихідні...
А янголи з пляшкою прилітали й в неділю.
І по черзі вмовляли, що треба мені
Блазнем-кобзарем ходити по Поділлю...
Й тягти по-під вікна тужливий мотив –
Може добрі люди попросять до столу,
Де в кожній жінці ввижатимешся ти,
І я опускатиму
свої очі
долу...
