Алісо, Алісо, твоє Задзеркалля розбите.
Рожеве на скельцях – це кров із порізаних рук.
І що тобі, дівчинко, зараз ночами робити,
Коли не втечеш від безсоння у вигадку-гру?
Крохмаль простирадл – як розсип уламків на гальці,
Засмолені вікна під тиском північної товщі.
І пóдушку мнуть твої пальці, крижини – не пальці.
Ночі – вони найдовші.
Куди тобі, дівчинко? Широко очі розплющиш,
Вбираєш у себе сю ніч і провалля зі стелі.
А тіней не меншає. Тіні – вони невмирущі,
І холодно, дівчинко, щулитись в мерзлій постелі.
Бо стіни – як лід. Не торкнути – промерзнеш до кості,
Бо два покривала вчепились в артерії сонні,
Бо падати можна не тільки з вершин високості.
А можна – в безсоння.
