Неба очі налились сльозами, і боліли, і тримали їх в собі.
Так і поснули, наповнені сумом.
А зранку не втримались і зайшлися плачем.
Затуляло небо очі свої хмарами сірими, непривітними,
тамувало подих небо вітрами осінніми затихлими,
ковтало крики пташині сполохані,
тлумило листя мертве сухе невпокорене.
Та туга очей немислима затягнула землю млою солоною,
спалахнули вони смугами світлими,
відблисками сонця із ніччю гаптованими.
Дощ пішов несподіваний,
тяглося до долу гілля його холоднеє,
встромляло списи меткії у тіло листя недвижнеє.
Небом байдужість душі не знана.
Милість благосна єством його верховодить.
Стулило небо жерла невгамовнії,
клапті на землю спустилися білії,
дощик осінній на перший сніг боязкий перекинувся.
