майже добра, майже незле а насправді просто ніяково...
отак звично розглядати птахів, сидячи на паркані.
така собі зграйка фруває навколо... літери, літери.
в вухах дзвенить і тахкає, переливається та ні,
не музика, так лише - глухота зім'ята.
хрип її невимовний і ти не здогадаєшся про що я,
бо люблю такі собі загадки - no longer a mystery.
переходячи зі стану для тебе, з тобою і в тобі
у подрібнена простором циклічної history.
не вірш, так лише - натиснені клавіші.
вечір невиразності як і день запланованих зустрічей.
змотуєш споротий светер що моєю був оболонкою.
і зосереджено виводжу обриси на листі мокрому,
а ще дряпаю по сірому грунті голкою тонкою...
не я, так лише - відбиток на шклі.
