Мені не треба часу: Він зупинився й вмер, на твоїх стегнах залишивши стогін...
Мені не треба ночі: Вона вже не жива й давно похована у твоїх персах....
Мені не треба ночі: Бо та живе лише в твоїм цілунку...
Мені не треба слів: Я вбив їх, коли ти заснула...
Ім’я не треба, бо воно давно втопилося в тобі...
Себе не треба, мертвого й живого...
Тебе не треба, коли хочеш – йди...
Від миті першої, до співу гробового мені потрібні – лише ми...
***
Еротика
Палити на сходах, чекаючи ліфта,
Що привозить тебе, зазвичай, о пів на четверту, вже нудно
Хотів зачекати іще
Але твої візитівки все-рівно ховають в кишені завсідники люксів і димних більярдних...
Навіщо соромитись?
Капці й рушник принесе офіціантка...
Повія за склом душової кабіни, що схожа на перше кохання
Малює на тілі своєму твій профіль...
Тягну її в ліжко, екстазно ковтаючи цукор, по третій за вечір чарці абсенту.
Танцюємо румбу, щоб в придбанім лоні я зміг розчинити усі свої гроші.
Задмухую ніч, бо вікно віддзеркаленням свічки давить мене, нагадавши про гріх.
Липкі простирадла кублом розлетілись по темній кімнаті.
Дві миті назад я хотів говорити тобі, що люблю...
А зараз лише: пробач,
бо навряд чи я знаю, коли повернусь
Навіщо соромитись?
Капці й рушник принесе офіціантка...
Годинник відсутній: плин часу лякає клієнтів...
***
Сьогодні вночі мені наснилася смерть. Вона була звичайною невисокою дівчиною з досить несиметричними, як у гібона, руками. Вона зайшла швидко, всілася в мого улюбленого фотеля з таким виглядом, ніби має обговорити зі мною, щось в край важливе. За мить, ніби дійство відбувалася не уві сні, а в погано зрежесованому кліпі, ми вже їли банани, котрі вона принесла у помаранчевому плетеному кошику й пили золоте пиво, бідон якого подарував мені один знайомий офіціант із “Шато”. Розмова, задля якої вона, певне, прийшла до мне, не ліпилася, принаймні у мене, адже абсолютно не міг второпати що в неї питати. Вона бачила, що я знітився і просто взяла й мовила:
- Ой, парубче, парубче... Піду я від тебе... З тобою нудно. Зайду, коли будеш в добрішому гуморі... Але ти чекай!
- Чекати? А може ліпше не треба. Чи давай я до тебе якось заскочу. Просто зайду до тебе й по-приятельськи заберу на обід з роботи – з пришелепуватим виглядом запропонував я, лупаючи очима – де, кажеш, ти працюєш?
- На митниці – відказала смерть ледь посміхаючись – на митниці...
Мені та відповідь здалася кепкуванням, тож набрався нахабства й запитав про те, що мене давно цікавило:
- В одній книжці пишуть, мовив я, що смерть насправді не одна, що смертей, насправді, багато, що є одна верховна і мільярди підлеглих смертей... Що всі вони просто працюють і почасти переймаються з того, що обрали не той фах... Це правда?
- Правда – відказала смерть – і затягнулася цигаркою...
- Тоді як тебе звати і чому ти прийшла до мене – остаточно знахабнівши запитав я.
- Зоя – відповіла вона – про решту ти дізнаєшся пізніше, головне чекай....
