Розбите скло -
i склянка на друзки.
І краплі крові, змішані з вином,
течуть струмком,
виростаючи у річку
несвідомості -
заллє потоп
хвилями споминів...
Розчаруй, відчаруй мене -
так бо хотілося легкості!
Десь у парку Кульпаркова
каштани ще лунко гупають,
очманілі дерева
зіжовклі виростки струшують..
і дзенькіт, мов музика - друзки
летять врізнобіч.. і відлунить
серце сповільненим гупанням...
А то ж бо хотілося легкості,
чи божевілля?
A-a-a! У-у-у!
Bити чи пpосто молитись?
Лунатичне вдивляння в вікно -
ґрати на тлі блідого місяця,
випрані душі на шнУрі
прозорістю світяться..
A скільки над містом
кружляє вже янголів!
Відчаруй мене!
Помились в мені...
Не розітнути
тих дев´яти зачарованих кіл..
Страх же - як хвиля,
що прИйде й накриє -
і навіть на березі
наздоженуть
потвори-акули.
Лиш далі униз. Лише вділ -
там, ще нижче - душа й біла тьма:
не розірвати, не стерти той крейдяний круг -
це чари, прокляття - я незахищена.
Відчаруй, відпусти. I прости...
Бачиш, відчинене навстіж вікно:
дуновіння зими ще слабке -
лиш запах сирої землі
та прілого листя.
I вибухiв магії барв
феєрверків осіннього лісу
ще зовсім не знищено..
І простір... і вже не повітря,
а вакуум -
невагомість вростає
корінням у жили.
Терпнуть кінцівки.
Спомин, сп´яніння.
Мов відлиск багровий
вечірнього світла,
вино... як вина...
Допиваєш усе до кінця.
Серце, не бійся!
Іду в ніч навпростець -
не уникну шмагання в обличчя
кістлявих гілок
і кривавих долонь
кленового листя...
