Пагорб,
густо хрестами порізаний.
І останніх квітів розмай...
Ти не віриш
у пекло для грішників.
Знаю я – не про мене рай.
Лікарняних листків мозаїка.
Гіркота,
що сяга понад край...
Ти сьогодні
міцну калганівку
обережніше наливай...
Вітер подихом свічки здмухує,
птахом рветься в облізлу блакить...
Лиш ковток,
що під деревом випито,
вже не гріє і не знобить.
Так долий ще!
Нехай чарка повниться.
І душа хай
заллється вщерть...
За плечем моїм знову шкіриться
зголоднілою сукою
смерть.
Листя кленів,
що вже заіржавіло,
бутафорська велич вінків...
Хтось
в захмарній гауптканцелярії
лічить залишок моїх днів.
Тож налий,
щоб приспати градусом
цих думок сумну
круговерть...
Щоб на мить
зi стрибком своїм сучим
навісна забарилася
смерть.
