Всі ми, як прожилки кришталеві,
криваво-рожеві.
Твої думки, як рвані рани,
мене раниш.
Береш мене тонко, підступно, спокусо,
тебе зцілувати, не взяти, здолати,
відпустиш, залишиш, не втішиш,
повісиш на раму в душі.
Ось день на цементі розіп`ятий
вздовж.
Ось ніч на цементі темні сліди
пробила.
Поета збила моя шалена невтішна «швидка»,
зовсім не п`янка, просто запах пива.
Ось зранку сьома година
обтрушує попіл з протертих тканин
поетолюдин.
Маршрутки зважають, з якого боку тебе підсадити,
сьогодні мене не відмити.
Ось день як невидимий з простору зник,
коли я блукаю і стримую рик
й кусючі свої жала.
Ось вечір десятою стрілкою вдарить,
коли ти навпроти знову тримаєш
тарілочку з вирваним серцем своїм,
приправлене медом їдким
те серце має бірочку.
Ось ніч з-за газонів прострацію дме,
вона попід ноги стелиться,
нажаль мене не торкається,
лише в твоє серце здіймається,
коли ти лежиш і я в тебе є.
