Удень сонце вдаряє у дно білого озера,
ніби в лискуче залізо.
Тарабанить навколо запилюжений очерет.
Більше нічого.
А вночі повно парких марень,
гадюк прохолодних.
У солодкавій волозі рій теплих спокус
смокче мою пам’ять,
тільки душа, як і раніше – озеро висхле.
А Твою обіцянку тиху я бачив:
якщо тільки вдасться минути
ці вбогі дні, ці облудні ночі,
то вічно
біля синього озера
будем слухати спів очерету:
я, Ти і ти.
