/На сцені чоловік у чорному одязі, під очима сині плями, волосся на голові причесане назад гелем. Він деякий час стоїть, дивиться прямо перед собою (де зкраю сцени горить свічечка), потім починає говорити:/
Ступив, зважився...
Перший крок - і згарище.
А так не мало б бути,
Так не чекалося,
Що все оце в тебе ввірвалося.
Так швидко, так безтактно.
Сталося...
Лиш крок один - навколо згарища,
Навколо пустки і руїни.
Як же це? Де ж поступовість?
Де? Не так швидко!
Я ж не готовий ще
Вперед іти... я не готовий (пошепки)
Із правдою зіткнутись віч-на-віч.
Не тут, не зараз, не отак
Ця зустріч мала би відбутись.
ЗГАРИЩЕ!!!
Я бачу згарище ілюзій,
Старих ідей, старих законів
І, навіть, дрібних забобонів
Труна повнісінька стоїть.
/Свічка, що на краю сцени, гасне. На фоні лунає звук вітру. /
Дме вітер,
Все навколо мертве,
Дерева обгорілі не в вогні,
В моїх думках,
В страшній війні.
А так - яскраві ще, зелені
Та не живі.
Жах. Охопив всесильний жах,
Передчуття чогось страшного
Керує крок мій…
Знову згас той вогник,
Що світив для нас.
Ні! Ні!
/чоловік повертається обличчям до глядачів/
Ні не для нас! Для вас! Для вас!
Хай морок світить так і далі,
Хай ще живуть старі мости. Мости?!
Як же це? (сльози)
Я ж не думав, що все буде так! (крик)
Ні! Не йди!
/Чоловік йде зі сцени швидким кроком./
Дія ІІ.
/На сцену виходить чоловік у подертому чорному одязі, волосся на голові скуйовджене, стирчить у різні боки, погляд бігає по сцені, рухи його нервові./
І надто пізно вже назад вертати,
Як не хотів би - не вернеш.
Не повернешся, не забудеш,
Не заснеш. (пошепки)
Старі надії, світлі мрії,
Ще не позбувся вас кінцем,
Ще пам’ятаю, мрію, вірю,
Ще бачу той старий Едем,
Ще марю я старі марноти… (далі стогін)
Знову чорна,
Прокралась істина лиха.
Вже так не буде,
Біль мов жорна
На муки думи розрива.
/Він повертається обличчям до глядачів і немов дивиться їм у вічі./
Найтяжче... руйнувати храми,
Найтяжче мріяти коли,
Тебе торкнулось правди жорно -
Не відвернути вже біди.
/Голос поза сценою:/
Море стогне.
Хвилі рвуть повітря.
Блискавки розбивають простір.
Все величне колись - тепер маленьке і незначне.
Все, що здавалось твердинею - похитнулось.
Непевність всюди.
/Весь цей час головний герой сидить на сцені розгублено. А далі встає і продовжує:/
Іду, мов Парменід ступаю,
Крізь ліс могил, крізь місто згарків,
Хрести похилені і чорні,
Огарки свічок мов, потворні.
Руїна мрій моїх - усе це.
Нема порядку, хаос - татко
Цього всього страшного світу.
Богине Діке, що порадиш?
Ти завжди знала, що сказать.
Не попередила ти мене,
Що буде важко. О! Як важко!
Ха-ха-ха! (дикий сміх)
/Він різко повертається до краю сцени. Там символи міста, тіні./
О! Як важко бачити тебе,
Моє давнє місто. (тіні раптом тікають)
Пустка - ти віднині.
А це ж чекає всі народжені міста.
О, моє місто, рідне місто
Ти почорніло від вогню та диму.
Хто ж так з тобою? Де всі люди?
Невже, це я тебе спалив?
О горе бідному! О горе.
Тебе плекав і снив роками,
Все по-камінчику складав,
Все прорадів, проспівстраждав.
Тут кожний дім мені відомий
І кожен закуток, мов рідний.
Пробач! За те, що збудував.
Пробач! Мене ж бо так навчили.
Пробач! Мені забракне сили
Останній камінь зруйнувать.
Химери! (крик)
Химери всі ви!
Навколо вигадки пусті!
Йдіть Ге-е-еть!
(далі спокійним тоном)
Ви у душі моїй засіли.
Та від-пус-тіть-же, (ридання)
Відпустіть! (крик)
/Чоловік тікає зі сцени./
Дія ІІІ.
На сцену виходить чоловік, триає у руках ліхтар, образ ой самий, що і в другій дії. Він говорить звертаючись кудись догори:
Чом саме я? (пошепки)
Проклятий сумнів!
Мене до істини ведеш.
Далеко? Довго? Заведеш.
Я крок ступив -
І вже позаду.
Назад не вернеш не проси.
Назад? Назад вже пізно йти.
Нема тут циклів-поворотів, (ці слова він звертає до залу)
Нема тут вічності, нема.
Я вже нагледівся сповна
Щоб описати все, що бачив,
Щоб прокричати - Міст хиткий! (вказує рукою позаду себе)
Провалля вічне, нескінченне
Внизу очікує мене.
Мій міст! По ньому йшов до мрії.
Мій міст! А виявилось - ні!
Не міст! - то лезо.
Як іти?
Як не злякатись і дійти?
Як до кінця докрокувати?
Між двох світів тоненький “міст”.
Я не готовий, не доріс! (крик)
Нащо кричати? Не вернешся. (втомлений голос)
Як раз ступив - то до кінця!...
Що робити? (пошепки)
Замешкатись більш ніж можна -
І все, невитрима тебе опора -
Бо сумнів опаля її.
А надто швидко? - теж провалля.
О відчай! - батько сліз моїх.
О муко! - ти життя мого їдкіша солі.
Як страшно! Страшно від того,
Усе що знав, усе в що вірив -
Все без підстав, без ґрунту все.
І, навіть, та, що так веде,
Богине модрості: Чи ти є?
/Раптом чується звук вітру і грози, з різних сторін спалахи, тіні бігають навколо нього. У цей час він говорить:/
Здійнявся вітер - я іду.
Ось грім і блискавка - не спинюсь.
Я ще страждаю, ще живу.
Ти чуєш, істино!!! (крик)
Я дію!
Fin!
