Біль серця? Ні, серце це орган – біль душі. Яка причина? Жодної. Просто життя – біль існування...
* * *
Бiль, мука iснування... Це ж стiльки разiв повторене, фразес. Але яке ж дiйсне, коли сам це вiдчуваєш. Кожна людина мусить це ж вiдчувати, бо як повiрити, що є такi, яким вистачає лише оптимiзм, добре здоров'я i вдоволення з життя.
Iнколи от так, без причини, приходить журба, жаль i осiдає в душi неначе роса на вечiрнiй травi. Це бiль незвичайний. Вiн не калiчить душi. Вiн швидше лiкує її. Це дивний бальзам, хвиля гiркоти, яка оновлює, сполоскує пил i бруд, змиває жалi й каже вибачати кривди. Промиває зiницю душi i бачимо вже свiт в новiй ясностi, в нових кольорах, очима людини, яка переходить браму зеленого городу, залишаючи за собою пiщанi стежки вчорашнього дня.
Ця брама може бути народженням, може бути смертю, або тiльки мрiєю. За нею чекає краса, яку ми вимрiяли пiд затисненими повiками. Чекає краса, якою хочемо обдарувати свою любов, краса, якою хочемо утiшати iнших, щоб не бачили нашого страждання. Але не можемо... Не можемо полинути туди, в цей город, де виростає залота квiтка мрiй, як цвiт папоротi спалахуючий в нiч пiд Iвана Купала. Наше тiло приковує нас тут, до землi.
Але чого менi шукати. Шукати любовi? Минув же вiк, коли любов ставала всiм, новим свiтом, в якому можна було загубитися i жити тiльки в ньому. Вона була музикою i краплиною золота, якою малював її очi i вiї. Але вiдiйшла. Залишився мертвий спокiй. Остало чекати. Смерть ще певно далеко, за широким простором лiт i прийде сама, не ждана. Остало чекати на суджене життя.
Величка, 28.03.1987 р.
