З останніх сил ще викрик, порух,
і робиш з ліжка крок у темноту...
І вже так байдуже: без боязні в ранковий морок
ступаєш кожноденно без жалю.
Ти знаєш - ніч вже майже-майже поруч,
ще трохи - і зільється з чорною дірою,
чи німбом крематорного вогню....
Програма дня:
знов вулиці, будинки, цвинтар, церква..
І стін, коли перед очима меркне,
перша невідкладна допомога -
тримаєшся за них, мов рятівного кола..
І йдеш наосліп, манівцями,
немов по Дантових пекельних колах -
О, місто - ненажерлива потвора,
всепоглинач, Хаосу мікроелемент...
та байдуже, так байдуже усе...
Трамвай, зупинка - щоденно натовп поспішає.
Чекання, поки всі не перейдуть...
І невеличкий пам´ятник з граніту In memoriam..
зі знимкою дівчиська, що перебігало колії
і встигло перебігти... до раю...
Небайдуже, що біля пам´ятника почергово
сміються плюшеві вуста ведмедів і ляльок,
дитячі підписи на камені:
"Назавжди наша подруга!"
і свічечок жовтявий світлофор...
Небайдуже, що неодноразово
вночі стирчав, обсмалений вогнем і попелом
чиєїсь помсти.. чи то просто варварства -
ти знов його сльозами вимиваєш,
і причепурюєш, немов нічого й не було..
Лиш байдуже повільності сповзання у безодню,
в спіраль кінофрагментів катастроф -
ніяк уже не втриматись за поручні
на палубі свого Титаніку -
душі отруйний біль сховався в морфію,
в піґулках анальгетиків і доз..
Ідеш, ногами човгаєш -
мідь, змішана із бронзою,
в долівці, наче море, шелестить.
Як байдуже - чорнезний капітан апатія
веде твій корабель на мілину...
