Я йшла назавжди.
Поверталась.
Знову йшла…
а згодом, повертався ти.
І сили, погляд правди витримать не мала.
Мовчала.
Відганяла звичні сни.
Натхнення до життя вертала.
І знову нітилась забута гордість.
А потім я, палаючі мости гасила похапцем.
І слухала пусті балачки про відносність
Відносність почуттів…
Про віру у життя одним лиш днем.
Я вірила у свої паперові крила.
У твою відданість.
У своїх мрій розмах.
А згодом ти сказав:
«Чого ти хтіла?!
Любов та відданість існують лише в снах!»
А згодом знову сни.
І знову звичні вірші.
Розмови про ніщо.
І віртуальність днів.
І переведення зізнань у беззмістовну звичність.
Буденність ранків.
Параноя снів.
Дороги.
Дні.
Години.
Вічність майже.
З відсутністю тебе в найважливішу мить….
І кількість зустрічей перерахована на пальцях
І віра в те, що час загоїть все, що так болить…
Я знаю, ліпше просто оніміти.
Забути.
Все пожбурити в смітник.
Але чомусь я досі ще не вмію зрозуміти,
що все безглуздя….
і..що ти назавше зник.
