Тиша... Кришталевий дзвін луни
і шепіт ще блукають в кронах.
Кленове листя, мов персидські килими,
так м´яко поглинає кроки:
це падолистом встелені стежки -
у вихорі думок, y шелесті ходи
мережать світло-тіні хороводи.
Згоряє день. Ліси палахкотять
у сяєві парчі, в огнях порфіри...
Твоє мовчання - урочисте і палке,
паралізує серце, сковує... і ніжить.
І звідки знаєш вічності секрет,
мов чорнокнижник, чи віщун-алхімік?
Несамовитим викриком сердець
безсилий наш німий протест
зривається, неначе кволий ворон:
ледь чутний шурхіт чорних крил -
востаннє вій тіней твоїх ледь зримий порух.
Твоє мовчання...
Oсінь вже насипала монет
аж до самих воріт високих барханів снігів -
туди, до брами, стелиться наша дорога...
Та поки не прийшла ще заметіль,
поки зимі пручається ще ліс,
поки поля й галявини
не стали білими сахарами -
ми все іще разОм.
Ми все іще у володіннях снів...
Як листя тихо стеляться думки шляхом,
що неупинно нас веде в обійми зим...
Вже не боюсь:
єдиний погляд твОїх лагідних очей
із темряви - мов з Тисячі і однієї ночі...
Володаре, ти в дар мені приніс
таку мовчазну і таку казкову осінь...
