Мій краю,
тебе поволі забуваю,
але іще зринають
з дитинства
клапті споминів:
зі старосвітськими
мадоннами
й хрестами-розіп´яттями
сліпий дідусь із внучкою
йдуть електричкою..
Дівча махає ручкою
й перстеником золоченим
із ім”ям на нім різьбленим
і начебто співає:
„Купіть, купіте Бога ради!
Колись він був обручкою –
тепер хіба для щастя вашого
будЕ як амулет і скарб.
А може, ще і хрестик,
І календар церковних свят? –
У цьому році, бачите,
вони з державними
не співпадають –
буде спокійна паска...”
І ось настали Великодні –
йшли люди в церкву вільно.
А після служби Божої
щасливо біля цвинтаря
заводили гаївки.
І як веліли звичаї,
співали славу Сонцю, -
a вслід за ним гадюкою
тяглися довгі потяги,
повні торбів, людей...
і грудочок
землі з далеких сіл...
(Прага, 2003)
---------------------
(Може, для кращого розуміння дещо поясню. Колись ще, за радянських часів, коли мені ще дитиною доводилося їздити нашими електричками по Львівщині, як то кажуть, на "рідні села", то часто у вагони заходили люди-каліки, котрі прoдавали заборонені на той час різні церковні сувеніри: хрестики, медальйончики з Матір´ю Божою, церковні календарі тощо.. Зазвичай ці люди були такі бідні, що хоч-нехоч, а щось у них та й купиш.. Такі от спомини з дитинствa.
А самий вірш торкається проблематики нашого сумнозвісного українського заробітчанства за кордоном, у котре подалися мільйони людей після розпаду СРСР та проголошення Незалежності України... Ось такі реалії і моя реакція на них).
